Діджиталізація: благо чи шкода? (частина 2)

Формулювання відповіді на це запитання просте й не вимагає додаткових досліджень: тривале перебування дитини перед електронним девайсом — шкідливе. Це вже доведений і задокументований факт. Це шкідливо для зору, шкідливо для психіки, шкідливо для розвитку когнітивних функцій і шкідливо для соціалізації.

Але проблема в тому, що відірвати дитину від гаджета практично неможливо.

Нещодавно з'явився дуже крутий термін, який напрочуд точно описує стан речей в прогресивному світі, «‎digital natives» — ті, що народилися зі смартфоном у руках. Це геніально! Оцініть лишень прірву між ними – тими, хто народився зі смартфоном в руках, і нами — поколінням digital immigrants, яке прийшло в електронно-цифровий світ із докомп'ютерних часів.

Безсумнівно, розрив між поколіннями був завжди — і це нормально, але нині це особливо фіксується: практично одразу після народження ми занурюємо дитину в електронний світ. Ми її кіберсоціалізуємо, ми нівелюємо саму концепцію передачі живого досвіду своїй дитині — інформацію й досвід вона черпає з віртуального світу електронних девайсів.

Якщо провести опитування серед школярів, то навіть вони визнають, що залежні від гаджетів. Їм без них нудно й нецікаво, вони втрачають сенс, ну, якщо не життя, то проживання дня точно — це цифрова наркоманія!

Діти покоління digital natives набагато гірше запам'ятовують інформацію. Їхні когнітивні функції помітно знижені в порівнянні з поколінням digital immigrants. Вони насилу вивчають вірші, переказують тексти, запам'ятовують правила.

Нескінченний перегляд контенту, який нічого не навчає, не стимулює мозкові структури до пошуку місця, в яке треба записати цю інформацію. Функцію пам'яті практично скасовано, і цьому теж уже надано окремий термін — цифрова деменція!

І нарешті, проживання життя у віртуальному світі на шкоду живому спілкуванню, відсутність соціалізації призводять до формування нещасної й неповноцінної особистості.

Словом, усе доволі страшно, але основне питання — як це виправити?

Відповідь проста — обмежити час використання гаджетів. Часові норми, тобто скільки часу можна проводити перед комп'ютером дитині певного віку, доступні всім. Але питання полягає не стільки в тому, як заборонити й обмежити, скільки в тому, як зробити так, щоб не хотілося? Чим замінити? Як переконати, що спілкуватися з однолітками цікавіше?

По-перше, звичайно ж, доступною мовою донести до дитини увесь масштаб трагедії. Для кращого розуміння пояснювати треба на прикладах: «Перегляд контенту на планшеті або смартфоні понад дві години на день протягом року зробить твій зір таким, як у сусіда з п'ятого поверху, того, що в окулярах із товстими скельцями. Хочеш собі такі?».

Приклади необхідні для створення образу, якого треба боятися.

По-друге, пояснювати це треба щоразу, коли дитина намагається випросити ще «хочбипівгодинкинапограти».

По-третє, треба дійсно відвідувати окуліста й невропатолога, щоб дитина чула, окрім вашої, ще й експертну думку стосовно згубного впливу девайса на її здоров'я.

По-четверте, треба проводити з дитиною час. Замало відібрати у неї планшет і змусити дивитися в стелю — їй буде нудно, вона образиться, розсердиться, єдиним її бажанням буде взяти в руки ґаджет. А ми домагаємося не цього. Ми хочемо, щоб той час, який вона проводить поза віртуальним світом, приносив їй задоволення. Щодня треба з дитиною або у щось гратися, або щось дивитися, або щось робити своїми руками. Тоді за якийсь час сформується причиново-наслідковий зв'язок: гратися з рідними та близькими — добре й весело, гратися в гаджеті — набагато нудніше.

По-п'яте, всіляко заохочувати спілкування з іншими дітьми — на вулиці або вдома (порядок потім наведете разом із дитиною). Головне — без смартфона в руках.

На перший погляд поради дуже прості й очевидні, але не плекайте надмірних надій! Аби реалізувати це все, потрібні бажання, час і завзяття, бо ваша дитина всіляко чинитиме опір обмеженню ролі кіберпростору в її житті.

Але ті наслідки, з якими наше покоління digital immigrants може зіткнутися через пару десятків років, будуть набагато страшнішими, ніж щоденна боротьба за смартфон — ми можемо отримати суспільство (а ми ж іще не помремо, принаймні не всі), представники якого не знатимуть імен своїх однокурсників, темперамент яких буде аналогічний темпераменту людей, хворих на аутизм, та й обмін інформацією з ними буде неможливий, бо інформацію вони не запам'ятовують.

Список використаної літератури

• activemomsnetwork.com;
• playgroundequipment.com;
• article.sapub.org.