Інна Красій

Ми знімали страх роботою

«Дорогу в фармацію мені проклала медицина. Понад 20 років я відпрацювала медичною сестрою в психіатричній лікарні та інфекційному відділенні. А потім змінила фах, бо бажання допомагати людям залишилося, а сили танули. Я прийшла в аптеку «Здоров’я» в рідному Сватове на посаду адміністратора залу і вступила згодом в Слов’янський фаховий коледж індустрії та фармації». Диплом Інна Красій отримала вже в Дніпрі взимку 2023 року, куди переїхала з родиною, коли її рідне місто окупували.

Сватове не здається

Сватове на Луганщині розпочало свою війну в 2014 році. «На в’їзді в місто встановили блокпост, в лікарні було чимало наших воїнів. Але до березня 2022 року наше місто трималося. Ми не брали участі в жодних референдумах і ніколи над Сватовим не піднімався прапор ЛНР. Жителі хотіли жити в Україні і з ганьбою виганяли російських поплічників, які намагалися створити у нас так звану народну республіку», – Інна з гордістю згадує ті часи.

24 лютого 2022 року у адміністратора залу «Аптеки оптових ц..» мав бути робочий день. Але звуки ранкових вибухів стали сигналом, що більше нічого не буде, як раніше.

«Того дня наша аптека не працювала. А наступного почався non stop. Люди просто брали аптеку штурмом, ми падали з ніг, ліки стрімко закінчувалися. Підбирали заміни, намагалися зарадити кожному. Відвідувачі нервували, сварилися… Нам теж було страшно, особливо за рідних і дітей, але ми працювали. І не ображалися, ми розуміли – то війна нас усіх перевіряє на міцність. Станемо звірами, які готові перегризти один одному горлянку? А чим ми тоді відрізнятимемося від росіян? Ні, ми українці, і маємо триматися. Тому «одягали» посмішку і запитували: «Що вам?», коли хотілося все кинути і сховатися за мужнє плече свого чоловіка».

Інна Красій з чоловіком та донькою 20 березня виїхали в Дніпро. Син пішов в ЗСУ, захищає батьківщину. Свою новонароджену доньку побачив тільки, коли прийшов у відпустку.

Дорога в один кінець?

В Дніпрі родині довелося облаштовуватися на порожньому місці. «Майже все ми залишили в Сватовому і передали ключі від свого будинку біженцям, щоб там могли жити люди, які втратили домівку через військові дії. Але нещодавно дізналися, що в нас оселилися орки. Тепер невідомо, чи є нам куди повертатися – всі ж знають, як вони поводяться на окупованій території.

В Сватовому залишилися наші батьки, з ними довго не було зв’язку. Ми дуже скучили за ними. Сподіваюся, зустрінемося, але де і коли?»

Майже одразу по приїзді Інна вийшла на роботу в «Аптеку оптових ц..» Дніпро 21. Через 8 місяців дізналася, що готують до відкриття аптеку нашої мережі Дніпро 48, попросилася туди – це неподалік від її будинку.

З вогню у полум’я

Керівництво погодилося і Інна долучилася до підготовки нової «Аптеки оптових ц..». Розпочалися робочі будні на новому місці. Люди, ліки, хвороби, біль, страждання і спроби допомогти – все, як і раніше.

Ранок 14 січня теж був звичайним. Ніщо не віщувало біди. «Ми працювали і вже будували плани на вечір. Але після обіду аптеку струснуло від вибуху. Одразу зникло світло. На щастя, вікна аптеки виходять на протилежний від місця вибуху бік, тож навіть скло не тріснуло. Вибігли з колегами на вулицю і побачили стовп чорного диму за кілька сотень метрів. Я зрозуміла, куди прилетіла ракета. Потім мої підозри підтвердили люди, які машинами і своїм ходом бігли туди допомагати рятувати тих, хто опинився під завалами.

Постраждалий будинок знаходиться на Набережній Перемоги, 118, ми живемо неподалік. Моя дванадцятирічна донечка якраз перед трагедією зайшла до мене на роботу і разом з подругою пішли гуляти саме в цей район. Я не могла до неї додзвонитися і це було дуже страшно.

Вже ввечері вона розповіла, що бачили вибух, злякалися, впали з подругою на землю. Потім побігли додому… За годину таки додзвонилася і з’ясувала, що з нею все добре. Коли повернувся з роботи чоловік, мені стало трохи спокійніше.

Працювала, наче робот, вимкнула усі почуття. Люди йшли і йшли – розлючені, перелякані, збуджені. За зеленкою, йодом, перекисом водню, бинтами і заспокійливими. Обговорювали наслідки ракетного удару, а я розуміла, що моя донька просто дивом залишилася живою. Вона ж могла гуляти поруч з тим будинком!»

У колег Інни в багатостраждальному будинку жили родичі і друзі, зв’язку з ними не було. Вже потім дізналися, що всі залишилися живими. А тоді знімали страх роботою.

Це – чергове – випробування долі не зламало жінку, лише додало люті. Коли запитуєш її, чи не розглядають вони з донькою виїзд за кордон, вона каже: «Скільки ми можемо бігати від них на своїй землі! Ми потрібні тут, інакше ніколи не переможемо. Наша зброя – не кулемет, наша зброя це ліки і знання. Ми маємо піклуватися про дружин, дітей і батьків наших хлопців. Вони воюють з ворогом, а ми з хворобами і страхами. Нам це вдається, хоча щодня завдання стають складнішими. Але хто сказав, що війну виграти легко?»

Дата створення: 29.07.2023                Дата оновлення: 17.08.2023