Валентина Зарудна

Страшно було не на початку війни, а зараз

Валентина Григорівна Зарудна не уявляє свого життя ніде, крім рідного Білопілля. «Тут народилася, вчилася, заміж вийшла. Куди ж я поїду? Мене містяни не випустять, я ж для них наче та мати Тереза, – сміється жінка. – Пів життя відпрацювала в місцевій лікарні, і от вже 14 років в фармації. Допомагати людям – то моє все!»

ДАЙТЕ ЩО-НЕБУДЬ

«Чуєш вибухи?» – з цього запитання сестри о 5-й ранку розпочалося для Валентини Григорівни 24 лютого 2022 року. Вона підхопилася з ліжка, попри те, що дуже хотіла виспатися у свій вихідний, і вибігла на двір.

«З боку кордону, який в нас зовсім поруч, було видно спалахи, дим та чутно вибухи. Я розгублено дивилась і не могла зрозуміти, що робити. Пішла наводити лад в підвалі разом з чоловіком. Він нам досі слугує укриттям, бо Білопілля в наших «сусідів» наче більмо на оці. Луплять по будинках – навіщо? Як це допоможе їм нас перемогти? Просто звірі якісь. Навіть наші родичі з Криму перетворилися на зомбі. Я скидаю їм фото розбомбленої Охтирки, а вони кажуть: «Не може бути! Росіяни по мирних людях не стріляють».

Наступного дня Валентина Григорівна пішла на роботу. «В аптеці люди поводилися дуже дивно. Вистоювали в черзі годинами, а коли підходили до прилавка, просили «дати що-небудь». Я обережно запитувала: «Знеболювальні? Від температури? Від проносу?» Відвідувач кивав головою з розгубленим виглядом і я розуміла, що він не тут, не з нами. Тоді я взяла справу в свої руки і почала з’ясовувати, які ліки людина приймає постійно, які діагнози має… Я ж розуміла, що потрібно в першу чергу зробити запас ліків від хронічних захворювань. Потім додавала, що ми не будемо зачинятися, тому вони можуть прийти в будь-який момент. Люди якось наче оживали. Старенькі навіть плакати починали і запитували: «А це надовго?» Що я могла їм відповісти?»

ЛІКИ ЗАКІНЧУВАЛИСЯ, А ВІЙНА ПРОДОВЖУВАЛАСЯ

Росіяни не змогли пройти через Білопілля на Суми – врятували старі мости, які не витримували танки. Місто оточили. І містяни залишилися сам-на-сам зі своїми проблемами.

Майже на місяць запасів аптеки вистачило. А потім, коли все частіше доводилося робити заміни, працівники почали шукати варіанти доставити принаймні найнеобхідніше з інших аптек регіону. «Ми навіть підготували машину, на якій наші чоловіки поїдуть в сусіднє місто за ліками. Але чи вдасться провезти товар через блокпости? А якщо окупанти заберуть чи поцілять у машину, хто за той товар розраховуватиметься? Не наважилися».

На початку квітня Білопілля вийшло з сірої зони, щоб… поринути в морок постійних обстрілів. «Після вигнання росіян почалося найстрашніше. Будинки, школи, магазини стали мішенями для ворога. Після того, як його прогнали, ми нечасто спимо в своїх ліжках.

Пригадую, як ми йшли на роботу, а за нами навздогін летіли російські гелікоптери. Ми тоді побігли до міської адміністрації в бомбосховище. Посиділи, скільки змогли.

Я не можу без сліз дивитися на те, що залишилося від рідного міста. Прилетіло в парк, постраждала будівля поліції, фабрика поруч з нами. Тоді нас куратор майже вигнав о 15-й годині додому, і тільки-но ми пішли, як стався ще один прильот. Ми з дівчатами саме обговорювали в той день, що в п’ятиповерхівці через дорогу можна сховатися, коли знову буде обстріл. Приходимо наступного дня на роботу, а в той будинок влучив снаряд. Там загинули батько з маленьким сином.

Під час війни твоє життя залежить від збігу обставин і кількох секунд. Неподалік нашої аптеки стоїть пожежна частина. В ній бомбосховище. Молодий хлопець-пожежник не встиг добігти – прямо на сходах до бомбосховища в нього влучив уламок. Тому ми не випробовуємо долю і коли починається обстріл, то разом з відвідувачами падаємо на підлогу. Якщо людей немає, зачиняємо аптеку і ховаємося в матеріальній – лягаємо і закриваємо голову руками. Там немає вікон, тож більш-менш безпечно, якщо прилетить поруч. Ну, а якщо влучить в аптеку, то й правило двох стін не врятує…»

ОДИН ПРИЛЬОТ НА ДЕНЬ, ТО ВЖЕ ДЛЯ НАС НІ ПРО ЩО

Жителі Білопілля звикли до обстрілів і навіть нервують, коли вони ненадовго припиняються. Адже потім зазвичай ворог «згадує» про них, і гатить так, що «навіть дихати забуваєш від страху, – каже наостанок Валентина Григорівна. – Жаль стареньких, які пережили другу світову і бояться померти в цю війну. Я не знаю, як їх заспокоїти…»

Дата створення: 10.09.2023                Дата оновлення: 16.09.2023