Антоніна Михайлівна Лимаренко

Фармація відформатувала моє життя

Інтерв'ю з Людмилою Михайлівною (лютий 2022)

Вона живе своєю роботою і сьогодні навіть не може уявити себе кимось іншим, окрім фармацевта. Однак попри майже 30 років, відданих галузі, Антоніна Лимаренко, завідувачка аптеки № 3 мережі Аптека оптових ц.. в м.П'ятихатки Дніпропетровської області, досі вважає, що її вибір професії обумовив щасливий випадок.

Про вибір професії

У шкільні роки в неї було два захоплення: хімія та альпінізм. Причому останній займав настільки багато часу, що вона… провалила вступні іспити до Запорізького державного медінституту, куди їй порадила подати документи старша сестра. Проте дівчина не засмутилася і пішла працювати до Центральної аптеки №3 в рідному місті Жовті Води санітаркою. Вона намагалася обирати для себе нічні зміни, адже тоді ніхто не заважав їй роздивлятися баночки з ліками, коли прибирала матеріальні кімнати. «Мене настільки цікавило, чому усі пігулки мають різну форму та колір, що я перетягувала драбину, і сидячи на ній верхи, вивчала анотації до лікарських засобів. Так я познайомилася з латиною і навіть завела собі спеціальний блокнот, куди записувала діючу речовину – він завжди був у кишені мого халата, – пригадує сьогодні Антоніна Юріївна. – Однак я тоді ще не була певна в тому, що обов'язково стану аптечним працівником. І навіть поїхала з мамою до Москви, щоб мати більший вибір вузів для вступу. Але на вокзалі зустріла дівчину, з якою ми минулого року вступали на фармацевтичний факультет ЗДМІ, і яка, на відміну від мене, таки стала студенткою. Вона із захватом розповідала про навчання на фармфакультеті, саме тоді я і вирішила – мені туди. Ми з мамою погуляли Москвою, і я повернулася готуватися до вступу».

І цього разу ви стали студенткою?

Так! У 1984 році я все ж таки вступила до ЗДМІ на фармацевтичний факультет і закінчила його у 1990 році. Трохи із запізненням, бо два роки в мене випали на декретну відпустку – я народила донечку ще в студентські роки. Рік я пропрацювала у своїй рідній аптеці, де починала кар'єру санітаркою, але вже фармацевтом.

А що було далі?

У 1991 році доля занесла мене в місто Херсон. Там я влаштувалася фармацевтом у міжлікарняну аптеку №126 при обласному протитуберкульозному диспансері. Але наша аптека обслуговувала ще й обласну інфекційну лікарню, тож робота була непростою, однак дуже цікавою. Та й з колективом пощастило – 22 абсолютно унікальні людини. А завідувач аптеки заслуговує на окрему згадку і подяку! Він був колишнім фармінспектором, вишколеним радянською системою, і вимагав, щоб фармацевти обов`язково брали участь у п’ятихвилинках в інфекційній лікарні. Навіщо, запитаєте ви? Тому що, на його думку, лікарі не знають фармацевтичних препаратів і можуть призначати пацієнтам не ті ліки. З лікарями дійсно доводилось дуже багато сперечатись, та це пішло тільки на користь. До кожної п'ятихвилинки я готувалася, як до іспиту. Мені, тоді ще зовсім молодій та зеленій, допомагали досвідчені колеги, за це я їм вдячна донині. Такий досвід став у нагоді, коли я згодом очолила аптеку – уже у нашій мережі.

А як і коли ви прийшли у нашу компанію?

У мене завжди була мрія працювати в аптеці не тільки з гарним асортиментом, а ще й з повагою до людей. Тобто в такій, як наша Аптека оптових ц... Ми не просто надаємо клієнту багатий вибір товарів, ми опікуємось ним за допомогою якісного обслуговування, різноманітних бонусних програм та дисконтних сервісів. Адже лікування має бути доступним незалежно від того, скільки коштів у твоєму гаманці! У серпні 2020 року у місті П’ятихатки Дніпропетровської області відкрилася Аптека оптових ц.. №3, де я і стала завідувачкою.

Що додала у ваше життя фармація, а чого позбавила?

Фармація зробила моє життя більш системним. Знаєте, як в аптеці: усі лікарські засоби мають лежати на своїх зазначених місцях, розташовані по групах, враховуючи температуру та правила зберігання, а галенові препарати та флакони для інфузій повинні стояти «як солдати на плацу» – один за одним, рівненько. Отак і у мене тепер – всюди ідеальний порядок!

А ще ця професія додала впевненості у собі, адже щодня відчуваю, що потрібна людям. Пацієнти довіряють мені, жодного разу не було, щоб не дослухалися до моїх рекомендацій. Коли у відповідь на пораду звернутися до лікаря чую: «Ні, я краще до вас. Лікар не розбереться. А ви минулого разу мене просто врятували», то дякую долі за оту щасливу зустріч на вокзалі, яка допомогла мені обрати справою свого життя фармацію.

Чого мене фармація позбавила? Вільного часу – кожна хвилинка на вагу золота. Напружений робочий графік, до того ж доводиться багато вчитися. Постійно з'являються нові ліки, і ти маєш все про них знати. Дуже допомагає цілорічне онлайн навчання з фармакології, організоване в нашій компанії.

А як, на ваш погляд, має відбуватися колаборація лікаря і фармацевта, чи це «окремі планети»?

До лікарів у мене особливе ставлення, але я дуже поважаю грамотних професіоналів. Безумовно, фармацевт і лікар повинні працювати разом на користь пацієнтів. І робити це, як повноправні колеги, довіряючи та поважаючи один одного. Сьогодні ж, на жаль, лікарі частіше демонструють зверхність, ніж бажання співпрацювати та прислухатися до наших порад.

У деяких країнах Європи фармацевт має право оскаржити призначення лікаря, якщо бачить, що воно помилкове. В Україні така співпраця можлива?

Така практика була б доречною, але тільки за умови, що кваліфікація та досвід фармацевта дозволяють це зробити.

Ви – фармацевт з майже 30-тирічним стажем. Що могли б побажати тим, хто зараз обирає фах і схиляється до фармацевтичної освіти?

Перш ніж зробити такий вибір, варто проаналізувати, чи вистачить сил опанувати цю непросту спеціальність. Адже помилка фармацевта може мати дуже серйозні наслідки, і відповідальність за неї ти нестимеш усе життя.

Інтерв'ю з Людмилою Михайлівною (серпень 2022)

Коли всім страшно, аптеку відкриває завідувачка

Вона живе своєю роботою. Хоча точніше – вона живе на роботі. Навіть сирени, що сповіщають про повітряну тривогу, не залишать вдома Антоніну Лимаренко, завідувачку «Аптеки оптових ц..» № 3 в м. П'ятихатки Дніпропетровської області. Вона вважає, що аптека повинна працювати завжди, особливо в складні часи, адже для когось це єдина надія на порятунок.

Коли обирали фах, ви думали про те, що доведеться на робочому місці ризикувати життям?

Хто ж тоді міг уявити, що почнеться війна! Я вступила у Запорізький державний медичний інститут на фармацевтичний факультет у 1984 році. В ті часи війна здавалася нам лише сторінкою з підручника історії. Тоді всі були за мир в усьому світі, принаймні офіційно. Хоча військові кафедри були майже в кожному виші. Довелося і мені пройти там навчання – це було обов'язковим. Зараз пригадую, як на лекціях розповідали про радіологічну, бактеріологічну та хімічну загрози. Я ніяк не могла усвідомити, що це все серйозно – здавалося, фільм жахів переповідають. Запитала в мами, а вона подивилася на мене якось дивно, опустила голову і каже: «Боюся, доню, що вам ще доведеться дізнатися про ці загрози не тільки в теорії». Але замислюватися над цим не хотілося! А варто було б. До речі, навчання на військовій кафедрі не пройшло даремно – я капітан запасу.

Вас не торкнулася мобілізація?

Та я б не чекала мобілізацію, а сама пішла воювати. Однак не хочу в медичну частину, куди зазвичай відправляють фармацевтів. Мені б з автоматом на передову. Я вмію стріляти. В мене не здригнеться рука випустити ворогу кулю в лоба, особливо після того, що ці нелюди творили в Бучі, Ірпені та Гостомелі. В мене родичі в Маріуполі та Авдіївці, маю власний рахунок до російської нечисті.

Але поки залишаюся на своєму місці. Аптека має працювати, особливо в такі страшні часи, коли у людей немає іншої можливості отримати медичну допомогу.

Не боїтесь виходити на роботу під виття сирен?

Звичайно, страшно, ми мирні фармацевти, до того ж жінки. Бачили б ви очі моїх молодих колег, коли гуде сирена! Перші дні дівчата відмовлялися виходити на роботу. Я відчиняла аптеку і відпускала ліки. Жодного дня наша «Аптека оптових ц..» не була зачиненою. Щоправда, трохи змінився графік. Тепер ми «прив'язані» до комендантської години, тобто маємо припиняти обслуговування відвідувачів за півтори години до її початку, щоб усі встигли дістатися своїх домівок. А до сирен ми вже звикли.

Я і ракети бачила. Перша пролетіла над нами вранці 24 лютого. Я саме тоді вийшла з дому, щоб йти на роботу.

А доводилося зачиняти аптеку та ховатися десь?

На початку війни ми ще бігали в укриття. Воно у нас під аптекою. А потім якось призвичаїлися. Я вже за звуком навчилася «вираховувати» куди летить. Над нами вони регулярно пролітають, все більше у напрямку Запоріжжя.

Я провела «тренінг» зі своїми дівчатами. Пояснила їм, коли відчуваєте небезпеку, треба ховатися у прикасовій зоні. Краще лягти на підлогу та накрити голову руками. І відвідувачам пояснюю, що в аптеці перечікувати сирену дуже небезпечно. У нас всюди вікна, і це скло може луснути від вибухової хвилі.

Нагадую їм і своїм працівникам про правило двох стін щоразу, коли починається паніка. Хоча зараз всі значно спокійніше реагують і на сигнал тривоги, і на звуки вибухів.

Це війна! І треба зберігати спокій та рівновагу. Якщо ми почнемо жалітися, то що тоді робити людям в Харкові та Миколаєві?

Відвідувачі цінують те, що аптека працює?

Місцеві звикли, вони не вбачають в цьому чогось надзвичайного, що заслуговує на окрему подяку. А от ті, хто приїхали в П'ятихатки з зони бойових дій, і знають, як це залишитися без ліків і можливості їх придбати, зовсім інакше реагують. Пригадую випадок, коли люди замовили багато різних препаратів, а частина з них не встигла надійти. Мені незручно, я перепрошую, пояснюю, чому так сталося, а покупці — літня жінка та молодий хлопець, як потім з’ясувалося, з Харкова — мене ще й заспокоюють, мовляв, ми все розуміємо. І дякують. Я питаю: «А за що ж «спасибі»?». «За те, що ви є, – каже жінка. – І за те, що можна запитати, порадитися». Не знаю, така толерантність притаманна саме харків'янам, чи це уроки війни, але різниця дається взнаки.

Дефіциту ліків вже немає в аптеці?

За перший тиждень від початку воєнних дій в нас викупили 70% товару. Я ніколи не бачила в своїй аптеці напівпорожніх полиць! До того ж додалися цілком зрозумілі проблеми з логістикою у постачальників.

Я тоді зверталась до знайомих медиків, до харківських волонтерів, до нашого куратора Дарини Мезенцевої. Вона дуже нам допомогла.

На початку червня постачання ліків налагодили. Зараз вже в аптеці є все, що було і до війни. Відновила роботу і програма «Доступні ліки».

Зараз люди знервовані, не завжди тримають себе в руках. Це не призводить до конфліктів серед відвідувачів?

Іноді виникають. Попри те, що дефіцит ліків вже в минулому, бувають випадки, коли потрібно пацієнту підібрати препарат прямо в аптеці. На жаль, далеко не всі хочуть і можуть поставити себе на місце людини, яка прийшла в аптеку і не знайшла тут своїх ліків. Вони одразу починають розповідати, що це не лікарня і йдіть до лікаря – нехай вас там лікують. Я в таких випадках, по-перше, нагадую: аптека – це заклад охорони здоров'я, а, по-друге, натякаю, що земля кругла і ви завтра також можете прийти сюди по допомогу. Чи буде вам приємно чути те, що зараз кажете ви?

Спрацьовує?

Іноді спрацьовує, але рідше, ніж хотілося б. Від фармацевтів вимагають людяності та емпатії до відвідувачів. Але чи багато людей бачить в аптечному працівникові людину і готові поважати його? Я дуже хочу вірити в те, що після війни це зміниться. Адже фармацевти виходять працювати під кулями не тому, що їм платять шалені гроші під час воєнного стану, як нам іноді заявляють клієнти. Просто ми не можемо залишити без допомоги тих, кому вона життєво необхідна.

Ми ризикуємо собою заради здоров'я людей. Погодьтеся, це заслуговує на повагу.

Дата створення: 20.12.2021                   Дата оновлення: 25.09.2022