Світлана Євгенівна Савойська

Моя робота — це люди, яким потрібна допомога

Роки, проведені в аптеці, змінили її життя. Світлана Євгенівна Савойська, завідувачка харківської аптеки «Центральна №2», знає, наскільки вона потрібна відвідувачам і колегам, тому навіть коли лунають вибухи, не дозволяє собі боятися. І відчиняє аптеку щодня!

Коли ви прийшли в нашу компанію і в якій аптеці розпочинали свій шлях?

У нашу компанію я прийшла в 2010 році. Тут працювали двоє моїх однокурсників і я знала, що в компанії цінують людей, тому легко зробила вибір. Розпочинала в аптеці «Центральна №3». Там я пропрацювала всього місяць провізором і мене разом з колективом відправили відкривати нову «Аптеку 9-1-1» на Сумській.

Скільки років ви витратили на те, щоб стати завідувачкою?

Два роки я відстояла за першим столом. Багато чому навчилася. Коли завідувачка нашої «Аптеки 9-1-1» на Любаві пішла в декретну відпустку, мені запропонували стати на її місце. Досвіду вже вистачало, тому я без вагань погодилася.

Яка аптека найбільше запам'яталась і чому?

Знаковою аптекою для мене є саме аптека на Любаві. І не лише тому, що там я вперше стала завідувачкою. У цій аптеці я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – він прийшов купувати ліки.

Хто вам допомагав будувати кар'єру?

Мої колеги. На своєму шляху я зустрічала багато професіоналів і намагалася вчитися в кожного. Я спостерігала, як вони ведуть діалог, і розуміла, що фармацевт має орієнтуватись не лише в лікарських засобах, а й в людській психології. Адже кожному відвідувачу потрібна підтримка, розрада і добре слово. Отже, емпатія та терпіння є обов'язковими рисами характеру для фахівця, який обрав для себе справою життя допомагати людям.

Де ви працювали, коли почалася війна? Пригадайте, будь ласка, той день. Що вас найбільше вразило?

24 лютого ми вперше в житті прокинулися о 5-й ранку від звуку вибухів. Я тоді, вже майже 4 роки, була завідувачкою «Аптеки низькі ціни №1» на вул. Героїв Праці, 8. І мала о 7-й відкривати аптеку. Той жах не забуду ніколи. На роботу ми не вийшли.

Аптеку ми з колегою відчинили для відвідувачів 26 лютого. Під дверима стояли черги. Запускали по двоє. На дверях чергував мій чоловік, який прийшов разом зі мною і допомагав нам утримувати хоч якийсь порядок. Люди в паніці скуповували все! У кожного в руках був довжелезний список, а в очах – сльози і страх.

Ворог не припиняв знущатися над нашим містом. Він нищив не тільки стратегічні об`єкти, а й житлові будинки, школи, лікарні. Попри всі надії на швидке закінчення бойових дій, довелося прийняти рішення про евакуацію.

Ми мешкали на Салтівці, в наш будинок влучила ракета. Не стало електрики і тепла – в таких умовах залишатися з дитиною було дуже ризиковано. 10 березня я попередила керівництво, що ми з родиною їдемо у Полтаву до батьків, і сказала, що готова тимчасово працювати там.

Чим відрізняються аптеки Полтави від харківських?

Аптеки нічим не відрізняються, а от люди трохи інші. Коли в аптеку заходили харків'яни, в мене сльози наверталися на очі – вони були мені як рідні.

У Полтаві я спочатку місяць працювала за першим столом, а потім мені довірили очолити одну з наших аптек. Я знала, що надовго не затримаюся тут, тому не дозволяла собі звикати. Подумки я була у Харкові.

Скільки витримали на чужині?

У Харків повернулася наприкінці травня. Хоч я сама з Полтави і в мене там досі мешкають батьки, домом своїм я вважаю Харків. Я тут навчалася, вперше пішла працювати, познайомилася з чоловіком. Тут народилася наша дитина. Тому не було дня, щоб я не згадувала про Харків і свою аптеку.

Постійно читала про те, що моє місто обстрілюють, плакала, телефонувала знайомим і колегам. Дуже страшно бачити, що чинить ворог із твоєю домівкою. Я розуміла, як потерпають люди в Харкові і як їм потрібні ліки. Написала куратору, що хочу повернутися. Наша куратор Ганна Євгенівна Мудрова запропонувала мені відкрити «Центральну №2», з якої виїхав персонал і вона стояла зачиненою. Я погодилась, не вагаючись.

Як збирали команду для «Центральної №2»?

На початку нас було троє – я і двоє колег. Потім наш відділ кадрів допоміг. На сьогодні нас дев`ятеро. Працюють 4 каси – тобто повноцінне обслуговування відновлене. Попри те, що всі новенькі, нам вдалося згуртуватися. Всі одразу стали до роботи, ніби працюють тут не 3 місяці, а 3 роки. Жодних непорозумінь. Наш колектив – одна велика дружня родина. Потік відвідувачів постійно збільшується – люди повертаються до Харкова. Ми підтримуємо один одного і завдяки цьому вдається долати страх, адже поряд прилітає. 9 вересня прилетіло і до нас.

Ви, певно, запам'ятали цей день на все життя? Розкажіть, що тоді відбувалося.

Зранку, коли ми прийшли на роботу, ніхто навіть не думав про таке. Всі зайняли свої місця на касах, обслуговували відвідувачів. Був звичайний робочий день.

В один момент все завмерло і почувся страшний звук, який я дійсно ніколи не забуду. Всіх на хвилину паралізувало від страху. Потім ми забігли до кімнати персоналу і я набрала куратора – розповіла, що у нас прильот, вибуховою хвилею вибило шибки… Добре, що ні відвідувачі, ні працівники не постраждали дякуючи міцним стінам.

Заспокоїлися ми десь за 2 години. За цей час ремонтна бригада, яку прислали до нас на прохання куратора, вже забила вікна плитами з ДСП, ми позбирали і розставили на полицях ліки, які попадали. І знову стали до роботи.

У час тяжких випробувань дуже важливо мати поруч людей, які живуть з тобою за одними правилами. Так ти можеш завжди розраховувати на їхню підтримку і страх відступає. Мої колеги вкотре довели: ми – одна команда і разом ми сила!

Про що ви мрієте?

Мрію прокинутися одного ранку і дізнатися, що війна закінчилася нашою Перемогою. А ще дуже хочу, щоб усі матері дочекалися з фронту своїх синів, дружини – чоловіків, а діти – своїх батьків.

Дата створення: 07.07.2022                Дата оновлення: 27.11.2022