Наталія Новак

Вибухи ми досі чуємо майже щодня

Наталія народилася в Краснопіллі на Сумщині. «Це мій дім, а дім не кидають напризволяще. Я відпрацювала в місцевій лікарні понад 20 років, потім перейшла на роботу в аптеку. Все життя я піклуюся про односельців. Хіба я могла поїхати, коли сталася така страшна біда?»

За 10 кілометрів від кордону

«Вранці 24 лютого о 5 годині ми прокинулися від вибухів. Над кордоном стояла заграва. Але навіть коли я все це побачила, не хотіла вірити, що почалася війна. Однак колони російських танків не залишили надії».

Наталія трохи опанувала себе і зателефонувала завідувачці Вікторії Семеренко. Та вже встигла зв’язатися з куратором Русланом Миколайовичем Шандибою і повідомила, що керівництво розуміє ситуацію і не наполягає на відкритті аптеки.

«Невідомість і страх були на кожному кроці. Але ми вийшли на роботу, щоб не залишати людей без ліків. І щодня виходили, але інколи навіть форму не одягали, бо ситуація постійно змінювалася і було невідомо, скільки часу працюватимемо. Намагалися якнайшвидше обслужити найбільше людей».

Окупація і дефіцит

Краснопілля потрапило під окупацію в перші ж дні повномасштабного вторгнення. «Щоб придбати продукти, в 4 годині ранку займали чергу в магазин. А коли він відчинявся, люди змітали з полиць все, що залишилося. Завжди був хліб і за це велика подяка директору нашого хлібокомбінату В.Ф. Миронову. Також домашня консервація стала в пригоді. Зникали світло і зв’язок, іноді на кілька днів. Місцеві електрики робили все можливе, щоб полагодити пошкоджені електромережі якнайшвидше. Але потім знову прилітало і все повторювалося…»

Черги в аптеці почали згодом зменшуватися, але й запаси ліків танули. «Відвідувачі звикли, що в нас завжди є все необхідне. До війни товар в аптеку доставляли кожного дня, тому перші місяці ми протрималися, а потім домовлялися з нашим куратором і нам передавали лікарські засоби з Сум. Пропонували аналоги препаратів, консультувалися з місцевими сімейними лікарями, щоб підібрати заміну пацієнтам. Ситуації виникали різні, однак жодного відвідувача ми не залишили без допомоги».

Тривогу перечікували разом з відвідувачами в аптеці

Зачиняти чи ні аптеку під час повітряної тривоги? «Дуже важко прийняти правильне рішення в таких ситуаціях. З одного боку, начебто і потрібно, але в черзі стоять люди, які приїхали з інших селищ і для них кожна хвилина на рахунку. Та й бігти ні нам, ні відвідувачам нікуди. У нас поруч немає бомбосховища. Ніхто не був готовий до війни, навіть підвали не облаштували для того, щоб у них можна було переховуватися. Тому намагалися обслуговувати якомога швидко, не створювати черг».

Вікторія згадує, як змінилася поведінка відвідувачів під час війни. «Коли в аптеку заходив дідусь чи бабуся, або комусь було зле, ми завжди просили людей пропустити їх поза чергою. Жодного разу ніхто не відмовив! В цей важкий  час треба підтримувати і з більшим розумінням ставитися один до одного».

Селище звільнили, але війна триває

Окупантів ЗСУ вибили з Краснопілля 26 березня. Стало трохи спокійніше, але обстріли тривають. «Ми вже звикли і до повітряних тривог, і до «бахкання». Ми знаходимося надто близько до кордону з російськими «сусідами», тому вибухи чуємо щодня. Але життя продовжується, обробляємо городи, ходимо на роботу, допомагаємо нашим місцевим волонтерам. В Краснопіллі зруйновані житлові будинки, комунальні підприємства, земельні ділянки дуже постраждали. Але люди всі дивом залишились живі».

За цей час маленький жіночий колектив аптеки перетворився на бойовий загін швидкого реагування. Вимкнули електрику? Обслуговують відвідувачів за програмою офлайн-продажів в мобільному телефоні. Згодом дочекалися генератора і тепер не залежать від наявності світла та зв’язку.

Подолали дефіцит ліків і не відмовили жодному покупцю! Тепер товар надходить регулярно, можна годинник звіряти. Життя потроху налагоджується.

«Ми пережили найскладніші часи і дякуємо нашій завідувачці Вікторії Семеренко, яка не кинула свою команду і щодня разом з нами виходить на роботу попри те, що вдома залишаються маленькі діти. Дякуємо нашому Руслану Миколайовичу Шандибі за те, що постійно на зв’язку і допомагає вирішувати великі і маленькі проблеми.

А ще дякуємо своїм рідним, які нас підтримують. Щоразу йдеш на роботу і мрієш лише про те, щоб тебе ввечері зустріли близькі – живі і здорові. А коли повертаєшся в рідний дім до рідних людей, то віриш – завтрашній день почнеться не з вибухів, а з тихого світанку за вікном.

Хтось захищає нас, поки ми спимо, хтось пече хліб, хтось навчає дітей, хтось доставляє  ліки в аптеку, а ми ці ліки відпускаємо людям. І не тільки відпускаємо, а ще й вислуховуємо їх, заспокоюємо, заряджаєм позитивом і підтримуємо віру в нашу Перемогу. У кожного свій фронт!»

Дата створення: 01.07.2023                Дата оновлення: 09.07.2023