Аритміл розчин для ін'єкцій 50 мг/мл в ампулах по 3 мл 5 шт

Фармакодинаміка. антиаритмічний засіб iii класу. антиаритмічну дію обумовлено збільшенням iii фази потенціалу дії, головним чином, за рахунок блокади калієвих каналів мембран кардіоміоцитів, а також кальцієвих каналів, уповільненням провідності по av-вузлу і зниженням автоматизму синусового вузла. незначною мірою блокує відкриті та інактивовані натрієві канали та уповільнює швидкий вхідний натрієвий потік. препарат неконкурентно блокує α- і β-адренорецептори переважно міокарда, що також сприяє уповільненню синоатріальної, передсердної та av-провідності, не впливаючи на внутрішньошлуночкову провідність. аміодарон збільшує рефрактерний період і зменшує збудливість міокарда; уповільнює проведення збудження і подовжує рефрактерний період додаткових передсердно-шлуночкових шляхів. антиангінальну дію аміодарону обумовлено зниженням споживання кисню міокардом за рахунок зниження ЧСС і ОПСС. аміодарон не викликає значного негативного інотропного ефекту.

Фармакокінетика. Аміодарон має великий обсяг розподілу. У перші дні призначення препарат накопичується практично у всіх тканинах, особливо в жирових відкладеннях, печінки, селезінці, легенях. Через кілька днів відбувається виведення аміодарону з організму. Стабільна концентрація досягається в межах від 1 до декількох місяців, в залежності від індивідуальних особливостей пацієнта. Аміодарон виводиться з жовчю і калом. Ниркова екскреція незначна. T _½ становить 20-100 на добу. Після припинення лікування аміодароном його виведення з організму відбувається протягом декількох місяців. Аміодарон містить йод, тому при метаболізмі в печінці відбувається відщеплення йоду та виділення його з сечею у вигляді солей. Основна частина аміодарону та його метаболітів виводяться через кишечник протягом більше 30 діб.

Після відміни препарату його дія триває протягом декількох днів або навіть тижнів.

таблетки:

• тахиаритмия, пов'язана з WPW с-мом;
• тріпотіння і фібриляція шлуночків, коли неможливе застосування інших лікарських засобів;
• всі види пароксизмальної тахікардії, включаючи суправентрикулярну, вузлову і вентрікулярную тахікардію, фібриляцію передсердь, в тому випадку, коли інші препарати призначати не можна.

Таблетовану форму препарату застосовують тільки для лікування важких порушень ритму, які несуть в собі небезпеку для життя хворого і резистентні до інших медикаментів, а також якщо інші препарати протипоказані.

Лікування слід починати та контролювати тільки в умовах стаціонару або під наглядом фахівця.

Р-р для ін'єкцій

Важкі порушення серцевого ритму, коли лікування шляхом перорального застосування аміодарону недоцільне, при таких захворюваннях, як:

• передсердно аритмія з високою частотою скорочення шлуночків;
• тахікардія, пов'язана з WPW с-мом;
• документовані симптоматичні шлуночкові порушення ритму, які призводять до непрацездатності;
• серцево-легенева реанімація при зупинці серця, яка виникла внаслідок фібриляції шлуночків, та є резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії.

таблетки

дорослі

доза насичення

Лікування зазвичай починають з 200 мг (1 таблетка) 3 рази на добу протягом тижня, знижуючи дозу до 200 мг 2 рази на добу протягом наступного тижня.

підтримуюча доза

Слід використовувати мінімальні ефективні дози в залежності від реакції пацієнта на застосування препарату. Після періоду насичення дозу можна знизити до 200 або 100 мг/добу. Рідко пацієнт може потребувати більш високою підтримуючої дозі. Підтримуючу дозу потрібно регулярно переглядати, особливо якщо вона перевищує 200 мг/добу. Занадто високі дози під час підтримуючої терапії можуть викликати побічні ефекти, які пов'язані з високим рівнем аміодарону та його метаболітів в тканинах організму.

Оскільки Аритміл має дуже тривалий T _½, то його можна приймати через день (200 мг препарату можна приймати через день, а 100 мг - рекомендується приймати щодня). Можна робити перерви в прийомі препарату - 2 дні на тиждень. Режим прийому препарату визначається індивідуально.

Пацієнти похилого віку.

Як і для всіх пацієнтів, дуже важливо застосовувати мінімальні ефективні дози препарату. Пацієнти похилого віку можуть виявляти підвищену чутливість до дії Аритмілу, навіть при призначенні звичайних доз. Особливу увагу слід приділити моніторингу функції щитоподібної залози.

Р-р для ін'єкцій

Для в / в введення доза та кратність прийому встановлюється індивідуально в залежності від стану і потреб кожного пацієнта. Аритміл можна вводити тільки розчинивши його в 5% розчині глюкози. Чи не розводити 0,9% розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату! Виходячи з фармацевтичних властивостей препарату, концентрація розчину не повинна бути нижче 600 мг/л, тобто 2 ампули препарату треба розводити не менше ніж в 500 мл 5% розчину глюкози.

Вводити рекомендується тільки в центральні вени через центральний венозний катетер (для попередження флебіту) у вигляді інфузій, а не ін'єкцій у зв'язку з небезпекою виникнення гемодинамічних порушень (артеріальна гіпотензія, гостра серцево-судинна недостатність, важка дихальна недостатність).

В / в інфузія: ударна доза становить 5-7 мг/кг маси тіла, розбавлена в 250 мл 5% розчину глюкози та вводиться протягом 20 хв - 2 год. Введення можна повторювати 2-3 рази протягом 24 годин. Добова доза не повинна перевищувати 1200 мг/добу. Терапевтичний ефект препарату проявляється на перших хвилинах введення і зникає поступово, що вимагає корекції швидкості вливання згідно з результатами лікування і підтримуючої інфузії.

Підтримуюча доза: 10-20 мг/кг / добу (в середньому - 600-800 мг/добу до 1200 мг/добу) в 250 мл 5% розчину глюкози протягом декількох днів. Інфузійна терапія звичайно триває 4-5 днів, може бути постійною або переривчастою (2-3 рази на добу). З 1-го дня інфузії необхідно починати поступовий перехід на пероральний прийом препарату в дозі від 600-800 до 1200 мг/добу.

В / в введення аміодарону у вигляді ін'єкцій можливо тільки в невідкладних ситуаціях, коли відсутні інші терапевтичні можливості, і тільки у відділеннях кардіореанімації при постійному ЕКГ-контроль.

В / в ін'єкція: звичайна доза становить 5 мг/кг маси тіла, розбавлена в 20 мл 5% розчину глюкози та вводиться на протязі не менше 3 хв. Повторну в / в ін'єкцію не слід вводити раніше, ніж через 15 хв після першого введення, навіть якщо була використана тільки частина вмісту однієї ампули (можливий незворотній колапс).

Не змішувати в одному шприці з іншими препаратами!

Дітям у віці старше 3 років для купіруванія аритмій у невідкладних ситуаціях Аритміл вводять за схемою:

• рекомендована ударна доза - 5 мг/кг, яка вводиться протягом 20 хв - 2 год;
• підтримуюча доза - 10-15 мг/кг/добу, яка вводиться від декількох годин до декількох днів. При необхідності пероральний прийом препарату можна почати відразу.

Таблетки та р-р для ін'єкцій: гіперчутливість до йоду і / або до амиодарону або до інших компонентів препарату, синусова брадикардія, синоатріальна блокада, за винятком пацієнтів зі штучним водієм ритму (небезпека зупинки синусового вузла); висока ступінь av-блокади, тяжкі порушення внутрішньошлуночкової провідності (блокада 2-й і 3-й ніжок пучка Гіссен), синдром слабкості синусового вузла при відсутності штучного водія ритму; одночасне застосування з препаратами, які можуть викликати поліморфну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes» порушення функції щитоподібної залози (гіпотиреоз, гіпертиреоз). до початку лікування необхідно перевірити функцію щитоподібної залози у всіх пацієнтів; період вагітності та годування груддю.

Р-р для ін'єкцій:

• циркуляторний колапс або виражена артеріальна гіпотензія, кардіоміопатія, декомпенсована серцева недостатність, важка дихальна недостатність є протипоказанням для введення Аритмілу у вигляді в / в болюсної ін'єкції (можливо різке погіршення стану хворого);
• дитячий вік до 3 років.

Вищенаведені протипоказання не беруться до уваги при кардіопульмональної реанімації у випадках нападу резистентної шлуночкової фібриляції.

Побічні ефекти, інформація про які наведена нижче, класифіковані за органами та системами, частотою їх виникнення: дуже часто (≥10%); часто (≥1% і 10%); нечасто (≥0,1% і 1%); рідко (≥0,01% і 0,1%); дуже рідко (0,01%).

З боку крові та лімфатичної системи

Таблетки: дуже рідко - гемолітична анемія, апластична анемія, тромбоцитопенія.

Таблетки та р-р для ін'єкцій: у пацієнтів, які приймали аміодарон, спостерігалися випадки розвитку гранульом кісткового мозку. Клінічне значення цього невідоме.

З боку серцево-судинної системи

Таблетки та р-р для ін'єкцій: часто - брадикардія, зазвичай помірна і дозозалежні;

дуже рідко: виражена брадикардія та, у виняткових випадках, зупинка синусового вузла, лікування якої відрізняється, особливо у людей похилого віку та / або у пацієнтів з дисфункцією синусового вузла.

Таблетки: нечасто - розвиток або посилення аритмії, іноді до зупинки серця; порушення провідності (синоатріальна блокада, AV-блокада різного ступеня). В основному ці побічні реакції можуть виникнути при одночасному застосуванні з препаратами, які подовжують період реполяризації шлуночків серця або при порушеннях електролітного балансу.

Р-р для ін'єкцій: дуже рідко - розвиток або посилення аритмії, іноді до зупинки серця, в основному при одночасному застосуванні з препаратами, які подовжують період реполяризації шлуночків серця або при порушенні електролітного балансу.

ендокринні розлади

Таблетки: часто - гипотиреоидизм, гіпертиреоїдизм, іноді з летальним результатом;

дуже рідко: синдром неадекватної секреції антидіуретичного гормону (SIADH).

офтальмологічні розлади

Таблетки: дуже часто: мікровідкладення в епітелії рогівки, зазвичай в ділянці під зіницею, які помітні, як правило, лише при обстеженні щілинною лампою і проявляються кольоровим ореолом в сліпучому світлі або нечіткістю зору. Мікровідкладення на рогівці складаються з комплексу ліпідних нашарувань, зникають після відміни препарату і не потребують припинення лікування;

дуже рідко: невропатія / неврит зорового нерва, який може привести до сліпоти.

Шлунково-кишкові розлади

Таблетки: дуже часто: доброякісні гастроінтестинальні розлади (нудота, блювота, дисгевзія), які зазвичай виникають в період насичення препаратом і зникають при зниженні дози.

Р-р для ін'єкцій: дуже рідко: нудота.

З боку гепатобіліарної системи

Таблетки: дуже часто: ізольоване підвищення активності трансаміназ в сироватці крові на початку лікування, звичайно помірне (в 1,5-3 рази вище норми). Нормалізація цих показників відбувається при зниженні дози препарату або навіть спонтанно;

часто: гострі розлади функції печінки (включаючи печінкову недостатність), а часом навіть фатальні, з високим рівнем трансаміназ в сироватці крові та / або з жовтяницею. При значному підвищенні рівня трансаміназ терапію слід припинити. В процесі лікування аміодароном рекомендується періодичний контроль функції печінки;

дуже рідко: хронічні захворювання печінки (псевдоалкогольний гепатит, цироз), іноді з летальним результатом.

Р-р для ін'єкцій: дуже рідко: підвищення активності трансаміназ в сироватці крові на початку лікування, звичайно помірне (в 1,5-3 рази вище норми). Нормалізація цих показників відбувається при зниженні дози або навіть спонтанно; гостра печінкова недостатність, іноді фатальна (частіше виникає в перші 24 год в / в введення аміодарону), з високим рівнем трансаміназ в сироватці крові та / або жовтяницею. При значному підвищенні рівня трансаміназ терапію слід припинити. В процесі лікування аміодароном рекомендується періодичний контроль функції печінки.

З боку імунної системи

Таблетки: ангіоневротичний набряк (було кілька повідомлень, точна частота невідома).

Р-р для ін'єкцій: дуже рідко: анафілактичний шок; ангіоневротичнийнабряк (було кілька повідомлень, точна частота невідома).

З боку нервової системи

Таблетки: часто: екстрапірамідний тремор (поява якого може диктувати зниження дози або відміни препарату), тривожні сновидіння, порушення сну;

нечасто: периферичні сенсомоторні нейропатії і / або міопатії, зазвичай припиняються після відміни препарату;

дуже рідко: мозочкова атаксія (регресує після зниження дози або відміни препарату), доброякісна внутрішньочерепна гіпертензія (псевдопухлина мозку), головний біль, запаморочення.

Р-р для ін'єкцій: дуже рідко: доброякісна внутрішньочерепна гіпертензія (псевдопухлина мозку), головний біль.

З боку репродуктивної системи

Таблетки: дуже рідко: епідидиміт, орхіт, імпотенція.

З боку дихальної системи

Таблетки: часто: токсичний вплив на легеневу тканину, іноді фатальний (гіперсенситивний пневмоніт, альвеолярний / інтерстиціальний пневмоніт або фіброз, плеврит, облітеруючий бронхіоліт, пов'язаний з пневмонією). Легеневі порушення, в основному оборотні при ранній відміні препарату. Клінічні симптоми зазвичай зникають протягом 3-4 тижнів, а потім відбувається більш повільне відновлення рентгенологічної картини та функції легень (протягом кількох місяців). Тому слід переглянути в таких випадках необхідність відміни аміодарону і доцільність призначення глюкокортикостероїдів;

дуже рідко: бронхоспазм у пацієнтів з тяжкою дихальною недостатністю, перш за все у хворих на бронхіальну астму; гострий респіраторний дистрес-синдром, іноді з летальним результатом, найчастіше безпосередньо після операції (можливо, після взаємодії з високими дозами кисню).

Повідомлялося про випадки легеневої кровотечі (точна частота невідома).

Р-р для ін'єкцій: дуже рідко: інтерстиціальний пневмоніт: легеневі порушення, в основному оборотні, при ранній відміні препарату. Клінічні симптоми зазвичай зникають протягом 3-4 тижнів, а потім відбувається більш повільне відновлення рентгенологічної картини та функції легень (протягом кількох місяців). Тому слід переглянути в таких випадках необхідність відміни аміодарону і доцільність призначення глюкокортикостероїдів; гострий респіраторний дистрес-синдром, іноді з летальним кінцем, найчастіше безпосередньо після операції (можливо, після взаємодії з високими дозами кисню); бронхоспазм і / або апное у хворих з тяжкою дихальною недостатністю, перш за все хворих на бронхіальну астму.

З боку шкіри та підшкірних тканин

Таблетки: дуже часто: фотосенсибілізація;

часто: сіра або блакитна пігментація відкритих ділянок шкіри, особливо особи, у випадках тривалого лікування високими дозами препарату; після припинення лікування ця пігментація повільно зникає (протягом 10-12 міс).

дуже рідко: еритема під час радіотерапії; висипання, зазвичай неспецифічні; ексфоліативнийдерматит; алопеція; кропив'янка (частота невідома).

Р-р для ін'єкцій: дуже рідко: підвищене потовиділення.

Розлади з боку судин

Таблетки: дуже рідко: васкуліт.

Побічні ефекти препарату звичайно залежать від дози, тому слід з обережністю визначати мінімальну ефективну підтримуючу дозу, щоб запобігти або знизити до мінімуму ризик виникнення небажаних ефектів.

Р-р для ін'єкцій: часто: зниження артеріального тиску, як правило, помірне і проходить. Випадки тяжкої гіпотензії або колапсу зареєстровані при передозуванні або дуже швидкому введенні препарату;

дуже рідко: відчуття жару.

місцеві реакції

Р-р для ін'єкцій: часто: реакції в місці введення препарату, такі як біль, еритема, набряк, некроз, крововилив, інфільтрація, запалення, затвердіння, целюліт, тромбофлебіт, флебіт, інфекційні ускладнення, зміни пігментації.

таблетки

Особливі заходи безпеки. У пацієнтів з порушеннями толерантності до вуглеводів, такими як вроджена галактоземія, синдром глюкозо-галактозної мальабсорбції, лактазная недостатність, протипоказано застосування препарату в зв'язку з вмістом в ньому лактози.

Аміодарон може викликати серйозні побічні реакції з боку органів зору, серця, легенів, печінки, щитоподібної залози, шкіри, периферичної нервової системи. Оскільки виникнення цих реакцій може бути відстрочено в часі, стан пацієнтів при тривалому лікуванні слід ретельно контролювати. З огляду на, що небажані прояви є дозозалежними, тому при підтримуючої терапії потрібно застосовувати мінімально ефективні дози.

Перед хірургічною операцією необхідно обов'язково попередити анестезіолога, що пацієнт отримував / отримує аміодарон (загроза респіраторного дистрес-синдрому).

Для запобігання небажаних ефектів слід ретельно призначати супутню терапію, враховуючи клінічно значущі взаємодії аміодарону.

Особливості застосування. Препарат необхідно застосовувати з обережністю у осіб похилого віку, пацієнтів, які приймають серцеві глікозиди, в зв'язку з ризиком розвитку тяжкої брадикардії, важких порушень провідності з можливим виникненням идиовентрикулярного ритму, особливо при застосуванні високих доз. При виникненні таких станів лікування Аритмілом необхідно припинити, можуть бути застосовані бета-адреноміметики або глюкагон, при необхідності - кардиостимуляция.

У зв'язку з тривалим T _½ аміодарону, якщо брадикардія важка, необхідно розглянути доцільність підключення штучного водія ритму.

Застосування таблетованої форми аміодарону не протипоказане при латентній або маніфестной серцевої недостатності, проте потрібно бути обережним, оскільки існуюча серцева недостатність може посилитися. У таких випадках Аритміл треба застосовувати в комплексі з відповідними препаратами.

На тлі лікування аміодароном можливі зміни ЕКГ: подовження інтервалу Q-Т (в зв'язку з пролонгацією реполяризації), поява зубця U, деформація зубця Т. Ці зміни не є проявом токсичності препарату.

У пацієнтів літнього віку можливе значне зниження ЧСС.

Лікування препаратом необхідно припинити в разі виникнення AV-блокади ІІ або ІІІ ступеня, синоатріальна блокади або біфасцикулярної блокади.

Аміодарон виявляє низький проарітміческій ефект, який проявляється в основному при одночасному застосуванні з препаратами, які подовжують період реполяризації шлуночків або при порушенні електролітного балансу (особливо при гіпокаліємії). Порушення електролітного балансу бажано скоригувати до початку лікуванням Аритмілом. Повідомлялося про виникнення нових аритмій або про посилення вже існуючих аритмій, іноді фатальних.

Перед початком лікування кожному пацієнту необхідно зробити ЕКГ, визначити рівень калію в плазмі крові. Моніторинг ЕКГ рекомендується проводити та на протязі всього лікування препаратом.

Аміодарон може підвищити поріг дефібриляції та / або поріг електрокардіостимуляції у пацієнтів з імплантованими кардіовертерами-дефібрилятором або кардіостимуляторами, який може негативно вплинути на ефективність пристрою. Рекомендовано проводити регулярні тести для забезпечення належного функціонування обладнання після початку лікування або зміни дози препарату.

Аміодарон може викликати порушення функції щитоподібної залози (гіпотеріоз, гіпертиреоз), особливо у пацієнтів з її дисфункцією в анамнезі (у тому числі сімейному), у пацієнтів похилого віку. Тому до початку і під час лікування (кожні 6 міс), а також протягом декількох місяців після його завершення необхідно проводити ретельний клінічний і лабораторний контроль функції щитоподібної залози.

При підозрі на дисфункцію щитоподібної залози слід проводити вимір рівня ТТГ в сироватці крові.

У ситуаціях, що загрожують життю, при виникненні гіпотиреозу, лікування аміодароном може бути продовжено в поєднанні з левотироксином, дози якого коригуються згідно з рівнями гормонів щитоподібної залози. Еутиреоїдного стан, як правило, відновлюється через 3 місяці після припинення лікування аміодароном.

Гіпертиреоз може виникнути в ході лікування аміодароном або через кілька місяців після його припинення. Повідомлялося про випадки фатального прояви гіпертиреозу, тому при його виникненні, аміодарон слід скасувати. Клінічне відновлення зазвичай відбувається протягом декількох місяців.

У випадках важкої тиреоїдної гіперактивності, необхідно розглянути доцільність застосування антитиреоїдних препаратів, можливо, в поєднанні з кортикостероїдами.

Аритміл містить йод, тому він може впливати на результати тестів накопичення радіоактивного йоду в щитовидній залозі, але не впливає на рівень гормонів Т3, Т4, ТТГ.

У разі погіршення чіткості зору або зниження гостроти зору, слід негайно провести повне офтальмологічне обстеження, включаючи обстеження очного дна. Необхідно припинити прийом аміодарону у випадку появи нейропатії і / або невриту зорового нерва, викликаних аміодароном, оскільки існує ризик їх прогресування до повної сліпоти. Надалі рекомендується щорічне офтальмологічне обстеження таких пацієнтів.

Прийом аміодарону може викликати різні побічні ефекти з боку печінки, включаючи цироз, гепатит, жовтяницю і важку гепатоцеллюлярную недостатність, іноді з летальним результатом (в основному при довгостроковій терапії, особливо після в / в введення аміодарону в перші 24 год). Тому до початку і під час лікування Аритмілом рекомендується регулярно (кожні 6 міс) перевіряти функцію печінки (активність трансаміназ) для раннього виявлення її ураження. При значному підвищенні рівня трансаміназ лікування слід припинити.

На початку лікування можливо ізольоване підвищення активності трансаміназ в сироватці крові, як правило, помірне (в 1,5-3 рази вище норми). Нормалізація цих показників відбувається при зниженні дози або навіть спонтанно.

Повідомлялося про хронічні захворювання печінки при лікуванні препаратом понад 6 міс (псевдоалкогольний гепатит, цироз). Клінічні симптоми та лабораторні зміни можуть бути мінімальними (можлива гепатомегалія, рівень трансаміназ підвищений в 1,5-5 разів у порівнянні з нормою). Тому в ході лікування рекомендується регулярний контроль функції печінки. Клінічні та лабораторні аномалії, як правило, зменшуються після відміни препарату, однак траплялися поодинокі випадки з летальним результатом.

Небажано вживати алкоголь під час лікування Аритмілом, хоча повідомлень про потенціірованія негативного впливу на печінку не було.

Аміодарон може спричинити появу периферичної сенсомоторної нейропатії і / або міопатії при тривалому застосуванні, зазвичай після відміни препарату все нормалізується. Однак відновлення може бути неповним, дуже повільним і проявитися тільки через кілька місяців після відміни препарату.

Виникнення задишки та непродуктивного кашлю можуть бути пов'язані з проявом токсичної дії аміодарону на респіраторну систему (гіперчутливий пневмоніт, альвеолярний / інтерстиціальний пневмоніт або фіброз, плеврит, облітеруючий бронхіоліт з пневмонією).

Хворим, у яких розвивається диспное або продуктивний кашель як ізольовано, так і з погіршенням загального стану (втома, зменшення маси тіла, підвищення температури тіла), слід провести рентгенографію грудної клітини та при необхідності скасувати препарат.

Такі випадки пневмопатії можуть призвести до фіброзу легенів, однак вони, в основному, оборотні при ранній відміні аміодарону як при застосуванні кортикостероїдів, так і без них. Клінічні симптоми, як правило, зникають протягом 3-4 тижнів, а потім відбувається більш повільне відновлення рентгенологічної картини та функції легень (протягом кількох місяців).

В окремих випадках може розвиватися плеврит, пов'язаний з інтерстиціальної пневмонією.

У хворих з важкими респіраторними порушеннями та особливо у хворих з астмою, в окремих випадках, може виникати бронхоспазм.

У деяких випадках, у хворих, які отримували аміодарон, спостерігався гострий дистрес-синдром, безпосередньо після операції (можливо несумісність з високою концентрацією кисню). При використанні ШВЛ рекомендується ретельний контроль за такими хворими.

Не рекомендується застосовувати Аритміл з бета-блокаторами (крім соталолу та есмололу), деякими блокаторами кальцієвих каналів (верапаміл, ін'єкційна форма дилтіазему), проносними, які стимулюють моторику кишечника і можуть викликати гіпокаліємію. Також при одночасному застосуванні Аритмілу і флекаинида необхідно, враховуючи підвищення плазмового рівня останнього, відповідно зменшувати дозу флекаинида і ретельно піддавати моніторингу стан пацієнта.

Під час лікування аміодароном не рекомендується вживати грейпфрутовий сік через ризик підвищення концентрації аміодарону в крові.

Застосування в період вагітності та годування груддю. Оскільки препарат діє на щитовидну залозу плода, застосування препарату в період вагітності протипоказано, за винятком особливих ситуацій.

Аміодарон виділяється з грудним молоком у значній кількості, тому при необхідності прийому препарату жінками, які годують груддю, протягом лікування слід припинити годування груддю.

Діти. Контрольовані клінічні дослідження з вивчення безпеки та ефективності застосування препарату для лікування дітей не проводилися.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами. Препарат може негативно впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами, особливо у пацієнтів з аміодарон-індукованими розладами з боку органів зору.

Р-р для ін'єкцій

Особливі заходи безпеки. Аритміл для в / в введення призначений для застосування тільки в умовах спеціалізованих відділень стаціонару при постійному моніторингу стану хворого (ЕКГ, АТ) в тих випадках, коли необхідно швидке досягнення антиаритмічного ефекту або коли неможливий його пероральний прийом.

Аритміл необхідно вводити інфузійно, оскільки навіть дуже повільна ін'єкція препарату може викликати виражену гіпотензію, гостру серцево-судинну недостатність або тяжку дихальну недостатність. При виникненні циркуляторного колапсу може бути ефективним атропін.

В / в введення аміодарону шприцом у вигляді ін'єкцій можливо тільки в невідкладних ситуаціях, коли відсутні інші терапевтичні можливості, і тільки у відділеннях кардіореанімації при постійному ЕКГ-контроль.

Не змішувати в одному шприці або системі з іншими лікарськими засобами!

Р-р Аритмілу містить бензиловий спирт, який може викликати токсичні та алергічні реакції у дітей у віці до 3 років.

Перед хірургічною операцією необхідно обов'язково попередити анестезіолога, що пацієнт отримував / отримує аміодарон (загроза респіраторного дистрес-синдрому).

Для запобігання небажаних ефектів необхідно ретельно призначати супутню терапію, враховуючи клінічно значущі взаємодії аміодарону.

Особливості застосування. Препарат рекомендується вводити тільки в центральні вени (центральний венозний катетер), оскільки введення через периферичні вени може викликати флебіт.

Аміодарон має низький проарітміческій ефект, який проявляється в основному при застосуванні разом з препаратами, які подовжують період реполяризації шлуночків або при порушенні електролітного балансу (особливо при гіпокаліємії). Порушення електролітного балансу бажано скоригувати до початку введення Аритмілу.

На тлі лікування аміодароном можливі зміни ЕКГ: подовження інтервалу Q-Т (в зв'язку з пролонгацією реполяризації), поява зубця U, деформація зубця Т. Ці зміни не є проявом токсичності препарату.

Протягом лікування Аритмілом рекомендується регулярно перевіряти функцію печінки (активність трансаміназ) для раннього виявлення її ураження, оскільки в перші 24 год в / в введення препарату, можливе виникнення важкої гепатоцелюлярної недостатності, іноді фатальною.

Застосовувати з обережністю у осіб похилого віку, пацієнтам, які застосовують серцеві глікозиди, в зв'язку з ризиком розвитку тяжкої брадикардії, важких порушень провідності з можливим виникненням идиовентрикулярного ритму, особливо при застосуванні високих доз. При виникненні таких станів лікування Аритмілом необхідно припинити, можуть бути застосовані бета-адреноміметики або глюкагон, при необхідності - кардиостимуляция.

Також з обережністю препарат слід застосовувати в разі гіпотензії, БА, важкої дихальної недостатності, декомпенсованих кардіоміопатій або тяжкої серцевої недостатності, печінкової недостатності.

При застосуванні препарату хворими на цукровий діабет слід пам'ятати, що Аритміл вводиться тільки на 5% розчині глюкози.

При підозрі на діагноз інтерстиціального пневмоніту необхідно провести рентгенологічний контроль органів грудної клітини та вирішити питання про відміну препарату та доречності призначення кортикостероїдів.

У деяких випадках у хворих, які отримували аміодарон, спостерігався гострий дистрес-синдром безпосередньо після операції. При використанні ШВЛ рекомендується ретельний нагляд за такими хворими. Перед хірургічною операцією слід повідомити анестезіолога про те, що хворий отримував цей препарат.

Аритміл містить йод (в 200 мг препарату міститься 75 мг йоду), тому він може впливати на результати тестів накопичення радіоактивного йоду в щитовидній залозі, але не впливає на рівень гормонів Т3, Т4, ТТГ. Аміодарон може викликати порушення функції щитоподібної залози, особливо у пацієнтів з її дисфункцією в анамнезі (у тому числі сімейному). Тому перед початком, під час лікування і протягом декількох місяців після його завершення необхідно проводити ретельний клінічний і лабораторний контроль функції щитоподібної залози.

Не рекомендується застосовувати Аритміл з бета-блокаторами (крім соталолу та есмололу), деякими блокаторами кальцієвих каналів (верапаміл, ін'єкційна форма дилтіазему), проносними, які стимулюють моторику кишечника і можуть викликати гіпокаліємію. Також при одночасному застосуванні Аритмілу і флекаинида необхідно, враховуючи підвищення плазмового рівня останнього, відповідно зменшувати дозу флекаинида і ретельно проводити моніторинг стану пацієнта.

Під час лікування аміодароном не рекомендується вживати грейпфрутовий сік (ризик підвищення концентрації аміодарону в крові).

Побічні ефекти препарату зазвичай залежать від дози, тому слід з обережністю визначати мінімальну ефективну підтримуючу дозу, щоб запобігти або звести до мінімуму ризик виникнення небажаних ефектів.

Застосування в період вагітності та годування груддю. Оскільки препарат діє на щитовидну залозу плода, застосування препарату в період вагітності протипоказано. Аміодарон виводиться з грудним молоком в значній кількості, тому при необхідності застосування препарату жінкам, які годують груддю, грудне вигодовування протягом лікування слід припинити.

Діти. Дітям у віці до 3 років застосування препарату протипоказане.

Р-р Аритмілу містить бензиловий спирт, який може викликати токсичні та алергічні реакції у дітей у віці до 3 років.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами. Препарат може негативно впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами, тому в період лікування слід утримуватися від керування транспортними засобами та занять потенційно небезпечними видами діяльності.

Таблетки та р-р для ін'єкцій. протипоказано одночасне застосування з препаратами, які можуть викликати поліморфну пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу пірует ( «torsade de pointes») у зв'язку з пролонгацією інтервалу q-t:

• антиаритмічні засоби, включаючи препарати IА класу (хінідин, гідрохінідин, прокаїнамід, дизопірамід), III класу (дофетилід, ібутилід), соталол, бепридил;
• препарати, які не володіють антиаритмічну активність, включаючи вінкамін, цисаприд, еритроміцин (в / в), спіраміцин (в / в), вінкамін (в / в), ко-трімазол, пентамідин у випадку парентерального введення, оскільки виникає ризик розвитку пароксизмальної тахікардії з летальним результатом;
• нейролептики: деякі фенотіазинові нейролептики (хлорпромазин, ціамемазин, левомепромазин, тіоридазин, трифлуоперазин); бензаміди (амісульприд, сультоприд, сульпірид, тіаприд), бутирофенони (дроперидол, галаперідол), пімозид, сертиндол;
• препарати літію та трициклічні антидепресанти (доксепин, мапротилин, амітриптилін, тразодон);
• деякі антигістамінні препарати (лоратадин, терфенадин, астемізол, мізоластин);
• антималярійні препарати (хінін, мефлохин, хлорохін, галофантрин);
• моксифлоксацин, спарфлоксацин.

Не рекомендується комбінована терапія з наступними препаратами:

• бета-адреноблокатори (крім соталолу та есмололу) і деякі блокатори кальцієвих каналів (верапаміл, ін'єкційна форма дилтіазему), оскільки можуть виникнути порушення автоматизму (виражена брадикардія), провідності (AV-блокада) і скорочувальної здатності серця внаслідок пригнічення симпатичних компенсаторних механізмів. Якщо така комбінація неминуча, необхідний ретельний попередній контроль інтервалу Q-T і постійний ЕКГ-контроль у процесі лікування;
• фторхінолони (окрім моксифлоксацину, спарфлоксацину, комбінація з якими протипоказана) - можливе виникнення пароксизмальної тахікардії типу «torsade de pointes». Якщо така комбінація є неминучою, то потрібен ретельний попередній контроль інтервалу Q-T і постійний ЕКГ-контроль.

З обережністю призначають в комбінації з Аритмілом такі препарати.

Засоби, що спричиняють гіпокаліємію і, таким чином, підвищують ризик розвитку пароксизмальної тахікардії типу «torsade de pointes»:

• діуретики, які викликають гіпокаліємію (самостійно або разом з іншими препаратами);
• кортикостероїди (глюкокортикоїди, мінералокортикоїди);
• тетракозактид;
• амфотерицин В (в / в);
• проносні, що стимулюють моторику кишечника.

Необхідно попереджати виникнення гіпокаліємії і в разі потреби коригувати її; контролювати інтервал Q-T і поява хвиль U на ЕКГ. Припустимо збільшення інтервалу Q-TS до 450 мс або не більше як на 25% початкової величини.

У разі виникнення пароксизмальної тахікардії типу «torsade de pointes» не застосовувати антиаритмічні препарати, а використовувати в / в введення розчину сульфату магнію або кардиостимуляцию, спрямовану на зниження ЧСС.

пероральніантикоагулянти

Посилення ефекту пероральних антикоагулянтів і підвищений ризик кровотечі диктує необхідність більш частого контролю рівня протромбіну в крові та корекції доз антикоагулянтів під час лікування аміодароном і після відміни препарату.

Пероральні форми дилтіазему

Ризик розвитку брадикардії та AV-блокади, особливо у людей похилого віку. Необхідний клінічний контроль та ЕКГ-контроль стану хворого.

серцеві глікозиди

Можуть виникати порушення автоматизму (виражена брадикардія) та AV-провідності (синергізм дії); крім того, можливе підвищення концентрації дигоксину в плазмі крові (в результаті зниження кліренсу дигоксину).

Необхідно проводити клінічний, ЕКГ і лабораторний контроль (включаючи при можливості визначення рівня дигоксину в плазмі крові); може виникнути необхідність в змінить дози серцевих глікозидів.

есмолол

Можливо порушення автоматизму, провідності та скорочувальних властивостей серця внаслідок пригнічення симпатичних компенсаторних механізмів. Необхідний клінічний і ЕКГ-контроль стану хворого.

фенітоїн

Можливе підвищення рівня фенітоїну в плазмі крові з симптомами передозування (зокрема неврологічного характеру). Необхідний клінічний моніторинг і зниження дози фенітоїну з появою ознак передозування; по можливості - визначення рівня фенітоїну в плазмі крові.

клопідогрел

Аміодарон є інгібітором CYP 3A4, підвищуючи плазмові рівні інших препаратів, які метаболізують за допомогою цього ферменту. Оскільки клопідогрель метаболизирует до своєї активної формі CYP 3A4, поєднане застосування аміодарону може призвести до неефективності гальмування агрегації тромбоцитів.

Препарати, що метаболізуються системою цитохрому Р450 3А4

Одночасне їх застосування з аміодароном, який є інгібітором цього ферменту, підвищує концентрацію цих препаратів у плазмі крові, і, як наслідок, можливе посилення їх токсичності:

• циклоспорин: можливе підвищення рівня циклоспорину в плазмі крові в 2 рази; необхідна корекція дози для підтримання терапевтичної концентрації препарату в плазмі крові;
• лідокаїн, такролімус, силденафіл, фентаніл, мідазолам, ерготамін: необхідна корекція дози;
• симвастатин, аторвастатин, ловастатин: дозозалежне підвищення ризику розвитку таких побічних явищ, як рабдоміоліз (через зниження метаболізму статинів у печінці). Наприклад, доза симвастатину не повинна перевищувати 20 мг/добу. Якщо при застосуванні препарату в такій дозі не вдається досягти терапевтичного ефекту, необхідно призначити інший статин, який не взаємодіє з аміодароном.

флекаїнід

Можливе підвищення рівня флекаинида в плазмі крові; необхідна корекція дози.

Препарати, що зумовлюють брадикардию

Крім зазначених вище бета-блокаторів (крім соталолу), блокаторів кальцієвих каналів, серцевих глікозидів, аміодарон взаємодіє з клонідином, гуанфацином, інгібіторами холінестерази (донепезил, галантамін, ривастигмін, такрин, амбемоній, піридостигмін, неостигмін) з підвищенням ризику розвитку шлуночкових порушень ритму, особливо пароксизмальної тахікардії типу «torsade de pointes». Рекомендується клінічний і ЕКГ-контроль стану хворого.

Загальна анестезія

Описані випадки тяжких ускладнень у пацієнтів, яким проводилася загальна анестезія: брадикардія, яка не коригується атропіном, артеріальна гіпотензія, порушення провідності, зниження серцевого викиду.

Рідкісні випадки важких респіраторних ускладнень, які іноді завершувалися летальним результатом (гострий респіраторний дистрес-синдром дорослих), частіше відзначали в ранній післяопераційний період під час кисневої терапії.

Грейпфрутовий сік пригнічує цитохром Р450 3А4, що може привести до підвищення концентрації аміодарону в плазмі крові.

Р-р для ін'єкцій. Несумісність.

Аритміл можна вводити, тільки розчинивши в 5% розчині глюкози. Чи не розводити 0,9% розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату!

З урахуванням фармацевтичних властивостей препарату концентрація розчину не повинні бути нижче 600 мг/л, тобто 2 ампули препарату треба розводити не менше, аніж в 500 мл 5% розчину глюкози, тому що в меншій кількості розчинника р-р Аритмілу стає нестабільним.

Не змішувати в одному шприці або системі з іншими лікарськими засобами!

Перед інфузією розводити розчин Аритмілу в обладнанні, яке не містить 2-діетілгексілфталата (наприклад ПВХ, поліетилен, поліпропілен, скло), оскільки розчин Аритмілу може вивільнити 2-діетілгексілфталат.

Таблетки та р-р для ін'єкцій. інформації про гострому передозуванні аміодароном при застосуванні таблетованої форми недостатньо. описано кілька випадків синусової брадикардії, зупинки серця, нападів шлуночкової тахікардії, пароксизмальній тахікардії «torsade de pointes», судинної недостатності, пошкодження печінки.

Лікування. Терапія симптоматична, промивання шлунка для зменшення абсорбції препарату. У разі брадикардії можуть бути застосовані бета-адреноміметики, препарати атропіну або глюкагон, при необхідності - кардиостимуляция. У разі пароксизмальної тахікардії «torsade de pointes» - в / в введення солей магнію, кардиостимуляция, спрямована на зниження ЧСС.

Беручи до уваги фармакокінетичний профіль аміодарону, рекомендується контролювати стан пацієнта (особливо серцеву діяльність) протягом тривалого часу.

Аміодарон і його метаболіти виводяться при діалізі.

Інформації щодо передозування аміодарону при в / в застосуванні немає.

Таблетки. зберігати в оригінальній упаковці при температурі не вище 25 °C.

Р-р для ін'єкцій. Зберігати в оригінальній упаковці при температурі 15-25 °C.

діюча речовина: аміодарону гідрохлорид;

1 мл препарату містить 50 мг аміодарону гідрохлориду;

допоміжні речовини: полісорбат 80, бензиловий спирт, вода для ін’єкцій.

Розчин для ін’єкцій.

Основні фізико-хімічні властивості: прозора рідина світло-жовтого кольору з зеленуватим відтінком або рідина світло-жовтого кольору, вільна від частинок.

Антиаритмічні препарати III класу. Код АТХ С01B D01.

Фармакодинаміка

Антиаритмічний препарат III класу. Антиаритмічна дія зумовлена збільшенням 3 фази потенціалу дії головним чином за рахунок блокади калієвих каналів мембран кардіоміоцитів, а також кальцієвих каналів, уповільненням провідності по AV-вузлу та зниженням автоматизму синусового вузла. Незначною мірою блокує відкриті та інактивовані натрієві канали та уповільнює швидкий вхідний натрієвий потік. Препарат неконкурентно блокує альфа- та бета-адренорецептори переважно міокарда, що також сприяє сповільненню синоатриальної, передсердної та AV-провідності, не впливаючи на внутрішньошлуночкову провідність. Аміодарон збільшує рефрактерний період та зменшує збудливість міокарда. Сповільнює проведення збудження та подовжує рефрактерний період додаткових передсердно-шлуночкових шляхів. Антиангінальна дія аміодарону зумовлена зниженням споживання кисню міокардом за рахунок зменшення частоти серцевих скорочень та зниження загального периферичного опору судин. Аміодарон не спричиняє значного негативного інотропного ефекту.

Фармакокінетика

Аміодарон має великий об’єм розподілення. У перші дні призначення накопичується практично у всіх тканинах, особливо у жировій тканині, печінці, селезінці, легенях. Ступінь зв’язування з білками плазми крові висока і становить > 95 %. Кількість внутрішньовенно введеного аміодарону в крові швидко знижується внаслідок насичення тканин та зв’язування його з рецепторами. Максимум активності досягається через 15 хвилин та знижується упродовж 4 годин.

Проникає через плацентарний бар’єр та в грудне молоко. Період напіввиведення аміодарону відрізняється великою варіабельністю та становить 20-100 діб. Метаболізується в печінці. Аміодарон містить йод, при метаболізмі в печінці відбувається відщеплення йоду та виділення його з сечею у вигляді солей. Ниркова екскреція аміодарону незначна. Основна частина аміодарону та його метаболітів виділяється через кишечник. Після припинення лікування аміодароном його виведення з організму продовжується протягом кількох місяців, а його ефективна дія триває протягом кількох днів або навіть тижнів.

· Тяжкі порушення серцевого ритму, коли лікування шляхом перорального застосування аміодарону недоцільне, зокрема таких як:

- передсердна аритмія з високою частотою скорочень шлуночків;

- тахікардія, пов’язана з синдромом Вольффа-Паркінсона-Уайта;

- задокументована симптоматична шлуночкова аритмія, що призвела до непрацездатності.

· Серцево-легенева реанімація при зупинці серця, яка виникла внаслідок фібриляції шлуночків та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.

· Гіперчутливість до йоду та/або аміодарону, до інших компонентів препарату;

· синусова брадикардія (50-55 скорочень/хв), синоатріальна блокада, синдром слабкості синусового вузла за відсутності штучного водія ритму (небезпека зупинки синусового вузла);

· тяжкі порушення провідності (AV-блокада II і III ступеня, біфасцикулярна або трифасцикулярна блокада) за відсутності штучного водія ритму;

· циркуляторний колапс, тяжка артеріальна гіпотензія, кардіоміопатія, декомпенсована серцева недостатність, тяжка дихальна недостатність є протипоказанням для введення Аритмілу у вигляді внутрішньовенної болюсної ін’єкції (можливе різке погіршення стану хворого);

· порушення функції щитовидної залози (гіпотиреоз, гіпертиреоз). До початку лікування бажано перевіряти функцію щитовидної залози всім пацієнтам;

· одночасне застосування з препаратами, які можуть спричинити поліморфну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes»:

- антиаритмічні препарати Iа класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);

- антиаритмічні препарати III класу (соталол, дофетилід, ібутилід);

- інші препарати, такі як сполуки миш’яку, бепридил, цизаприд, дифеманіл, доласетрон для внутрішньовенного введення, домперидон, дронедарон, прукалоприд, еритроміцин (внутрішньовенно), мізоластин, моксифлоксацин, левофлоксацин, меквітазин, мізоластин, циталопрам, есциталопрам, спіраміцин (внутрішньовенно), вінкамін (внутрішньовенно), тореміфен, деякі нейролептики (детально в розділі «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»);

- телапревір;

- кобіцистат.

Вищезазначені протипоказання не приймаються до уваги при кардіопульмональній реанімації у випадках нападу резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії фібриляції шлуночків.

Аміодарон є інгібітором CYP3A, тому препарати або речовини, які є субстратами, інгібіторами, індукторами CYP3A, можуть мати взаємодії з аміодароном. Це особливо важливо для препаратів, застосування яких пов’язане з ризиком розвитку серйозних токсичних ефектів, таких як, наприклад, інші антиаритмічні засоби.

Найбільш значущими є взаємодії аміодарону з пероральними антикоагулянтами, дигоксином, фенітоїном, препаратами, які подовжують інтервал QT.

Антиаритмічні препарати. Збільшується міокардіальна депресія при сумісному застосуванні кількох антиаритмічних препаратів. Більшість антиаритмічних препаратів пригнічують серцевий автоматизм, провідність та скоротливість міокарда. Одночасне застосування антиаритмічних засобів, які належать до різних класів, може забезпечити досягнення сприятливого терапевтичного ефекту, але найчастіше лікування такою комбінацією потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ. Одночасне застосування антиаритмічних засобів, що можуть спричинити шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes» (аміодарон, дизопірамід, хінідинові сполуки, соталол та інші), протипоказане.

Одночасне застосування антиаритмічних засобів одного і того ж класу не рекомендоване, окрім виняткових випадків, оскільки таке лікування збільшує ризик побічних кардіальних ефектів.

Одночасне застосування аміодарону з лікарськими засобами, що мають негативну інотропну дію, сприяють брадикардії та/або сповільнюють атріовентрикулярну провідність, потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ.

Лікарські засоби, що можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes». Цей серйозний тип аритмії може бути спричинений певними лікарськими засобами незалежно від того, чи мають вони антиаритмічну дію. Факторами, що сприяють її розвитку, є гіпокаліємія (див. підрозділ «Лікарські засоби, що можуть спричинити гіпокаліємію»), брадикардія (див. підрозділ «Препарати, що сповільнюють серцевий ритм») або вже існуюче вроджене або набуте подовження інтервалу QT.

До лікарських засобів, які можуть спричинити пароксизмальну тахікардію типу «torsade de pointes», належать, зокрема, антиаритмічні засоби класів Іа, ІІІ та деякі нейролептики. Для доласетрону, еритроміцину, спіраміцину та вінкаміну ця взаємодія реалізується лише при застосуванні їх внутрішньовенних лікарських форм.

Одночасне застосування двох лікарських засобів, кожен з яких сприяє виникненню шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes», зазвичай протипоказане.

Проте це не стосується деяких із таких препаратів, що розцінюються як абсолютно необхідні та лише не рекомендовані до застосування разом із іншими засобами, що сприяють виникненню шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes»: метадон, протипаразитарні препарати (галофантрин, люмефантрин, пентамідин), нейролептики.

Препарати, що сповільнюють серцевий ритм. Багато лікарських засобів можуть спричиняти брадикардію. Це стосується, зокрема, антиаритмічних засобів класу ІА, бета-блокаторів, деяких антиаритмічних засобів класу ІІІ, деяких блокаторів кальцієвих каналів, препаратів наперстянки, пілокарпіну та антихолінестеразних засобів.

Вплив аміодарону на інші лікарські засоби. Аміодарон та/або його метаболіт дезетиламіодарон пригнічують CYP1A1, CYP1A2, CYP3A4, CYP2C9, CYP2D6 та P-глікопротеїн і можуть збільшувати вплив їх субстратів. У зв’язку з тривалим періодом напіввиведення аміодарону можливість взаємодії існує не тільки при супутній терапії з іншими лікарськими засобами, але і з препаратами, що призначають впродовж кількох місяців після відміни аміодарону.

Вплив інших лікарських засобів на аміодарон. Інгібітори CYP3A4 і CYP2C8 можуть пригнічувати метаболізм аміодарону і збільшувати його вплив. Під час лікування аміодароном рекомендується уникати застосування інгібіторів CYP3A4 (наприклад, грейпфрутового соку та деяких лікарських засобів).

Комбінована терапія з наступними препаратами протипоказана

Лікарські засоби, що можуть спричиняти пролонгацію інтервалу QT або підвищувати ризик розвитку поліморфної пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу «пірует» («torsade de pointes») (за винятком протипаразитарних препаратів, нейролептиків та метадону; див. підрозділ «Комбінована терапія з наступними препаратами не рекомендується»)

· Антиаритмічні препарати класу IA, наприклад, хінідин, гідрохінідин, прокаїнамід, дизопірамід;

· антиаритмічні препарати класу III, наприклад, дофетилід, ібутилід, соталол, бретилій, дронедарон;

· інші препарати, які не мають антиаритмічної активності, включаючи макролідні антибіотики (еритроміцин та спіраміцин для внутрішньовенного введення), ко-тримоксазол для внутрішньовенного введення, вінкамін (внутрішньовенно), цизаприд, бепридил, сполуки миш’яку, дифеманіл, доласетрон (внутрішньовенно), домперидон, прукалоприд;

· деякі антипсихотичні засоби (хлорпромазин, ціамемазин, левопромазин, тіоридазин, трифлуоперазин, амісульприд, сульпірид, тіаприд, вераліприд, дроперидол, флуфеназин, галоперидол, пімозид, піпамперон, піпотіазин, сертиндол, сультоприд, зуклопентиксол);

· препарати літію і трициклічні антидепресанти, наприклад, доксепін, мапротилін, амітриптилін; деякі селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), наприклад, циталопрам, есциталопрам;

· деякі антигістамінні препарати, наприклад, лоратадин, терфенадин, астемізол, мізоластин, меквітазин;

· протималярійні препарати, наприклад, хінін, мефлохін, хлорохін;

· моксифлоксацин, спарфлоксацин, левофлоксацин, тореміфен.

Телапревір: порушення автоматизму та провідності міокарда з ризиком надмірної брадикардії.

Кобіцистат: Ризик посилення небажаних реакцій, спричинених аміодароном, через сповільнення метаболізму аміодарону.

Комбінована терапія з наступними препаратами не рекомендується

Софосбувір: одночасне застосування аміодарону та софосбувіру у комбінації з іншим противірусним препаратом прямої дії на HVC (вірус гепатита С) (наприклад, даклатасвіром, симепревіром або ледіпасвіром) може призвести до серйозної симптоматичної або навіть летальної брадикардії, механізм якої невідомий. Якщо не можна уникнути такої комбінації, необхідно ретельно моніторувати стан пацієнта та показники ЕКГ, особливо впродовж кількох перших тижнів комбінованої терапії.

Бета-адреноблокатори, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація потребує застережень при застосуванні), та деякі інгібітори кальцієвих каналів (дилтіазем, верапаміл): можливе потенціювання негативних хронотропних ефектів та уповільнення провідності з розвитком вираженої брадикардії, атріовентрикулярної блокади, збільшення ризику шлуночкових аритмій, особливо «torsade de pointes». Якщо така комбінація неминуча, необхідний ретельний попередній контроль інтервалу QT і постійний ЕКГ-контроль у процесі лікування.

Стимулюючі проносні: можуть призвести до гіпокаліємії, збільшуючи тим самим ризик «torsade de pointes»; слід застосовувати інші види проносних.

Фідаксоміцин:збільшення концентрацій фідаксоміцину в плазмі крові.

Інгібітори ВІЛ-протеази: аміодарон метаболізується ізоферментами цитохрому Р450 CYP3A4 і CYP2C8, тому можливі взаємодії з інгібіторами цих ферментів, зокрема з інгібіторами CYP3A4, такими як інгібітори ВІЛ-протеази. Комбінація може призвести до гальмування метаболізму аміодарону, збільшенню його концентрації та підвищенню ризику серйозних побічних ефектів (наприклад, аритмії). Такої комбінації слід уникати. Якщо така комбінація необхідна, стан пацієнта слід ретельно контролювати.

Метадон: підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу «torsade de pointes». Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

Антипаразитарні засоби, що можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes», а саме галофантрин, люмефантрин, пентамідин: підвищений ризик шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsade de pointes»; за можливості слід відмінити аміодарон або один з цих препаратів. Якщо неможливо уникнути цієї комбінації, необхідно зробити попередню оцінку тривалості інтервалу QT перед призначенням та контролювати показники ЕКГ під час лікування.

Грейпфрутовий сік: слід уникати його вживання під час лікування аміодароном, оскільки він інгібує цитохром Р450 3А4, що може призвести до підвищення концентрації аміодарону в плазмі крові.

Фторхінолони

Були повідомлення про випадки подовження інтервалу QT з/без розвитку «torsade de pointes» при прийомі аміодарону з фторхінолонами. Одночасного застосування аміодарону з фторхінолонами слід уникати (окрім моксифлоксацину, спарфлоксацину, левофлоксацину, комбінація з якими протипоказана, див. вище). Якщо така комбінація неминуча, необхідний ретельний попередній контроль інтервалу QT і постійний ЕКГ-контроль.

Комбінована терапія з наступними препаратами потребує застережних заходів

Лікарські засоби, що можуть спричинити гіпокаліємію і тим самим підвищити ризик пароксизмальної тахікардії типу «torsade de pointes»:

- діуретики, ізольовано або в комбінації;

- системні глюкокортикоїди та мінералокортикоїди, тетракозактид;

- амфотерицин В (внутрішньовенно).

Слід запобігати виникненню гіпокаліємії та за необхідності коригувати її, контролювати рівень електролітів у крові, інтервал QT та появу хвиль U на ЕКГ. Припустимо збільшення інтервалу QT до 450 мс або не більше ніж на 25 % від початкової величини.

У випадку виникнення пароксизмальної тахікардії типу «torsade de pointes» не слід застосовувати антиаритмічні препарати, а слід проводити шлуночкову кардіостимуляцію, спрямовану на зниження частоти серцевих скорочень, можливе внутрішньовенне введення препаратів магнію.

Загальна анестезія або високі дози кисневої терапії

- Описані випадки тяжких ускладнень у пацієнтів при проведенні загальної анестезії: брадикардія, яка не коригується атропіном, артеріальна гіпотензія, порушення провідності, зниження серцевого викиду;

- рідкі випадки тяжких респіраторних ускладнень, іноді з летальним наслідком (гострий респіраторний дистрес-синдром дорослих), спостерігалися зазвичай у ранній післяопераційний період, можливо, через взаємодію з високою концентрацією кисню під час примусової вентиляції.

Есмолол: можливе порушення автоматизму, провідності та скорочувальної властивості серця внаслідок пригнічення симпатичних компенсаторних механізмів. Необхідний клінічний та електрокардіографічний контроль стану пацієнта.

Інші препарати, що спричиняють брадикардію: крім зазначених вище бета-блокаторів, крім соталолу (протипоказана комбінація), блокаторів кальцієвих каналів (дилтіазем, верапаміл), серцевих глікозидів, аміодарон взаємодіє з клонідином, гуанфацином, інгібіторами холінестерази (донепезил, галантамін, ривастигмін, такрин, амбемоній, піридостигмін, неостигмін), пілокарпіном з підвищенням ризику розвитку надмірної брадикардії (адитивні ефекти), шлуночкових порушень ритму, особливо пароксизмальної тахікардії типу «torsade de pointes». Рекомендується клінічний та електрокардіографічний контроль стану пацієнта.

Субстрати Р-глікопротеїну

Аміодарон є інгібітором Р-глікопротеїну. Очікується, що одночасне його застосування з субстратами Р-глікопротеїну призведе до збільшення їх експозиції та ризику їх побічних реакцій.

· Дабігатран: з підвищенням концентрації дабігатрану у плазмі крові зростає ризик кровотеч, тому необхідний клінічний моніторинг та коригування дози дабігатрану (не вище 150 мг/добу).

· Серцеві глікозиди (препарати наперстянки), в т. ч. дигоксин: можливі порушення автоматизму (виражена брадикардія) та атріовентрикулярної провідності (синергізм дії); можливе збільшення концентрації дигоксину в плазмі крові (через зниження його кліренсу) та підвищення ризику токсичності дигоксину. Необхідний клінічний, електрокардіографічний та лабораторний контроль (при можливості визначення рівня дигоксину в плазмі крові) для раннього виявлення ознак глікозидної інтоксикації; може виникнути необхідність зниження дози дигоксину вдвічі.

Субстрати CYP2C9

Аміодарон підвищує концентрацію субстратів CYP 2C9 в плазмі крові, наприклад, пероральних антикоагулянтів (варфарин) та фенітоїну, пригнічуючи цитохром P450 2C9.

· Пероральні антикоагулянти (у т. ч. варфарин): посилення ефекту пероральних антикоагулянтів з підвищенням ризику кровотечі диктує необхідність частішого контролю рівня протромбіну в крові та корекції доз антикоагулянтів у період лікування аміодароном і ще протягом 8 днів після відміни препарату.

· Фенітоїн (фосфенітоїн): можливе збільшення плазмового рівня фенітоїну із розвитком симптомів передозування (зокрема, неврологічного характеру). Необхідний клінічний моніторинг і зниження дози фенітоїну при появі ознак передозування; при можливості – визначення рівня фенітоїну в плазмі крові.

Субстрати CYP2D6

· Флекаїнід: можливе збільшення рівня флекаїніду у плазмі крові внаслідок інгібіції аміодароном цитохрому CYP2D6; необхідна корекція дози. Слід уважно стежити за станом пацієнта для запобігання несприятливим ефектам. В таких умовах настійно рекомендується моніторинг рівня флекаїніду в плазмі крові.

Субстрати CYP Р450 3А4

Аміодарон є інгібітором ферменту CYP3A4. Можливе підвищення концентрації субстратів CYP3A4 у плазмі крові через пригнічення їх метаболізму в печінці і, як наслідок, посилення їх фармакодинамічних ефектів та/або токсичності, що може вимагати зниження їх доз.

· Циклоспорин: можливе підвищення рівня циклоспорину в плазмі крові в 2 рази; необхідна корекція дози для підтримання терапевтичної концентрації препарату в плазмі крові.

· Статини, що метаболізуються за допомогою CYPЗА4 (у т. ч. симвастатин, аторвастатин, ловастатин): дозозалежне підвищення ризику м'язової токсичності (наприклад, рабдоміолізу). У разі застосування симвастатину доза його не має перевищувати 20 мг на добу. Рекомендовано застосовувати статин, який не піддається метаболізму CYP 3A4 та не взаємодіє з аміодароном.

· Фентаніл: аміодарон може потенціювати ефекти фентанілу, збільшуючи тим самим ризик його токсичності.

· Теофілін: підвищення концентрації теофіліну в крові з підвищенням ризику розвитку його побічних реакцій.

· Бупівакаїн, левобупівакаїн, прилокаїн, ропівакаїн, лідокаїн: специфічні дослідження взаємодії місцевих анестетиків з антиаритмічними препаратами класу ІІІ (наприклад, аміодароном) не проводилися, але рекомендується дотримуватися обережності при такій комбінації – слід ретельно контролювати стан пацієнта, ЕКГ, оскільки підвищується ризик міокардіальної депресії.

· Клопідогрель: оскільки клопідогрель метаболізується CYP3A4 у печінці до своєї активної форми, супутнє застосування аміодарону може призвести до неефективності гальмування агрегації тромбоцитів.

· Тамсулозин: ризик посилення небажаних реакцій, викликаних тамсулозином, через пригнічення його метаболізму в печінці. Під час лікування аміодароном та після його відміни, за потреби, необхідний клінічний моніторинг і коригування дози тамсулозину.

· Інші препарати, що метаболізуються CYP3A4: такролімус (ризик нефротоксичності), силденафіл (ризик посилення його побічних ефектів), триазолам, мідазолам (ризик розвитку психомоторних ефектів), дигідроерготамін, ерготамін, колхіцин; необхідна корекція дози.

· Деякі макроліди (наприклад, кларитроміцин, азитроміцин, рокситроміцин): підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes»; необхідний контроль ЕКГ та клінічний моніторинг пацієнта впродовж одночасного застосування цих препаратів.

· Антагоністи H2-гістамінових рецепторів (циметидин), азольні протигрибкові препарати (кетоконазол, ітраконазол, вориконазол), телітроміцин: ці препарати інгібують CYP3A і можуть збільшувати рівні аміодарону в крові, знижуючи його метаболізм та підвищуючи ризик вентрикулярних аритмій, особливо «torsade de pointes». Необхідний клінічний моніторинг та моніторинг показників ЕКГ і, за потреби, коригування дози аміодарону.

· Дилтіазем (інгібітор CYP3A4) та верапаміл (субстрат CYP3A4) для перорального застосування: ризик брадикардії або атріовентрикулярної блокади, зокрема серед пацієнтів літнього віку. Необхідний контроль ЕКГ та клінічне спостереження.

· Орлістат: можливе зниження рівня аміодарону та його активних метаболітів у плазмі крові. Необхідний клінічний контроль, контроль ЕКГ; може виникнути необхідність коррекції дози аміодарону.

· Фінголімод: потенціювання ефектів сповільнення серцевого ритму з можливим летальним наслідком. Необхідний ретельний клінічний нагляд та безперервне моніторування ЕКГ протягом 24 годин після введення першої дози.

Взаємодія з субстратами інших ізоферментів CYP 450

У дослідженнях іn vitro показано, що аміодарон також є інгібітором CYP 1A2, CYP 2C19 і CYP 2D6 через його основний метаболіт. Аміодарон може підвищувати концентрації в плазмі крові препаратів, метаболізм яких залежить від CYP 1A2, CYP 2C19 і CYP 2D6, наприклад, декстрометорфан, метопролол.

Звіробій (Hypericum perforatum) індукує CYP3A4. Оскільки аміодарон є субстратом для CYP3A4, можливе зниження рівня аміодарону в крові при супутньому застосуванні препаратів звіробою.

Аритміл для внутрішньовенного введення призначений для застосування при тяжких порушеннях серцевого ритму тільки в умовах спеціалізованих відділень стаціонару, за винятком екстрених ситуацій, при постійному моніторингу стану пацієнта (ЕКГ, артеріальний тиск) у тих випадках, коли необхідне швидке досягнення антиаритмічного ефекту або коли неможливий його пероральний прийом.

Зауваження стосовно способу застосування

Інфузійне введення препарату має преференції перед внутрішньовенним ін’єкційним введенням через гемодинамічні ефекти, які іноді пов'язані зі швидкою ін’єкцією.

Циркуляторний колапс може бути спричинений занадто швидким введенням або передозуванням (атропін успішно застосовують таким пацієнтам, які розвинули брадикардію). Навіть дуже повільна внутрішньовенна ін’єкція аміодарону може спричинити гемодинамічні порушення: виражену артеріальну гіпотензію, гостру серцево-судинну недостатність або тяжку дихальну недостатність.

Внутрішньовенне введення аміодарону шприцом у вигляді ін’єкцій можливе тільки у невідкладних ситуаціях (серцево-легенева реанімація при зупинці серця внаслідок резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії фібриляції шлуночків), коли відсутні інші терапевтичні можливості, і тільки у відділеннях кардіореанімації при постійному електрокардіографічному контролі. При необхідності продовження лікування аміодароном його слід вводити шляхом внутрішньовенної інфузії.

Аміодарон слід завжди, коли це можливо, вводити через центральні вени, оскільки інфузії через периферичні вени, особливо повторні або довготривалі, можуть призвести до розвитку побічних реакцій у місці введення. Рекомендується застосовувати центральний венозний катетер, за умови його наявності та готовності, інакше препарат можна вводити через периферичні вени – найбільшу периферичну вену з якомога більшим кровотоком.

Не змішувати препарат в одному шприці або системі для внутрішньовенного введення з іншими лікарськими засобами!

Серцеві ефекти та порушення електролітного балансу

Слід дотримуватися обережності при внутрішньовенних інфузіях препарату пацієнтам з артеріальною гіпотонією, декомпенсованою кардіоміопатією, тяжкою серцевою недостатністю, тяжкою дихальною недостатністю (ці стани є протипоказанням для введення аміодарону у вигляді внутрішньовенної болюсної ін’єкції).

Аміодарон має низький проаритмічний ефект, який проявляється зазвичай при наявності факторів подовження інтервалу QT, таких як взаємодія з препаратами, що подовжують період реполяризації шлуночків або при порушеннях електролітного балансу (особливо при гіпокаліємії). Були повідомлення про випадки виникнення нової або загострення існуючої аритмії при лікуванні аміодароном, іноді з летальним наслідком.

Важливо брати до уваги ситуації, що можуть асоціюватися з гіпокаліємією. Гіпокаліємію та інші порушення електролітного балансу необхідно скоригувати до початку введення аміодарону та здійснювати моніторинг ЕКГ, вмісту електролітів в крові та клінічний моніторинг стану пацієнта протягом лікування препаратом.

Також важливо, хоча і складно, диференціювати відсутність ефективності препарату від його проаритмічного ефекту, незалежно від того, пов’язано це або не пов’язано з погіршенням серцевої патології.

Незважаючи на те, що аміодарон може спричиняти подовження інтервалу QT, його здатність провокувати пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes» незначна.

Занадто висока доза аміодарону може призвести до серйозної брадикардії та до порушень провідності з виникненням ідіовентикулярного ритму, особливо у пацієнтів літнього віку або під час терапії серцевими глікозидами. Слід з особливою обережністю застосовувати препарат цим групам пацієнтів. При виникненні таких станів лікування препаратом слід припинити. За необхідності можливе застосування бета-адреноміметиків або глюкагону. Зважаючи на тривалий період напіввиведення аміодарону, якщо брадикардія є тяжкою та симптоматичною, слід розглянути питання про імплантацію кардіостимулятора.

На фоні лікування аміодароном можливі зміни ЕКГ: подовження інтервалу QТ (у зв’язку з пролонгацією реполярізації), поява зубця U, деформація зубця Т. Ці зміни не є проявом токсичності препарату.

Тяжка брадикардія (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»)

При одночасному застосуванні аміодарону з комбінацією софосбувіру та іншого противірусного препарату прямої дії для лікування гепатиту С (наприклад, даклатасвіру, симепревіру або ледіпасвіру) спостерігалися випадки тяжкої симптоматичної, потенційно небезпечної для життя брадикардії та блокади серця, механізм яких невідомий. Тому сумісне введення цих препаратів з аміодароном не рекомендується.

Якщо неможливо уникнути одночасного застосування цих препаратів з аміодароном, необхідно ретельно моніторувати клінічний стан пацієнтів на початку прийому софосбувіру в комбінації з іншим противірусним препаратом прямої дії. Клінічний стан пацієнтів з високим ризиком розвитку брадиаритмії слід безперервно моніторувати в умовах спеціалізованого стаціонару щонайменше 48 годин після початку супутнього лікування софосбувіром.

З огляду на тривалий період напіввиведення аміодарону, слід також здійснювати належний моніторинг пацієнтів, які припинили приймати аміодарон впродовж останніх кількох місяців і повинні розпочинати приймати софосбувір окремо або в комбінації з іншим противірусним препаратом прямої дії.

Пацієнтів, які приймають ці препарати для лікування гепатиту С разом з аміодароном, з або без застосування інших препаратів, що знижують частоту серцевих скорочень, слід попереджати про симптоми, зумовлені брадикардією та блокадою серця, та інструктувати їх щодо обов’язкового звернення за екстреною медичною допомогою при їх появі.

Ендокринні ефекти

Аміодарон містить йод (у 200 мг препарату міститься приблизно 75 мг йоду), тому він може впливати на результати тестів накопичення радіоактивного йоду в щитовидній залозі, однак інтерпретація результатів функціональних тестів щитовидної залози (рівень гормонів fТ3, fТ4, ТТГ) залишається можливою.

Застосування внутрішньовенного аміодарону може спричинити розвиток гіпертиреозу/гіпотиреозу, особливо у пацієнтів з дисфункцією щитовидної залози в анамнезі (в т. ч. у сімейному) або у пацієнтів, які приймають/раніше приймали пероральний аміодарон.

Аміодарон інгібує в периферичних тканинах перетворення тироксину (Т4) в трийодтиронін (Т3) і може призвести до ізольованих біохімічних змін (збільшення рівня fТ4, незначне зниження/норма рівня fT3 в сироватці крові) у клінічно еутиреоїдних пацієнтів. У таких випадках немає причин припиняти лікування аміодароном, якщо немає ніяких клінічних або подальших лабораторних (TТГ) свідоцтв захворювання щитовидної залози. У випадках підтвердженого гіпертиреозу терапію аміодароном слід припинити. При підтвердженні гіпотиреозу можлива відповідна гормональна замісна терапія без відміни аміодарону (за необхідності його застосування).

Через повільну елімінацію аміодарону та його метаболітів високі рівні в плазмі крові йодиду, анормальні тести та дисфункція щитовидної залози можуть зберігатися протягом кількох тижнів або навіть місяців після відміни аміодарону. Тому слід проводити клінічну та лабораторну оцінку функції щитовидної залози до початку лікування і періодично у подальшому, особливо у пацієнтів літнього віку, у пацієнтів з історією вузлових утворень, зоба або інших дисфункцій щитовидної залози.

Легеневі ефекти

Поява задишки та/або сухого кашлю, як окремо, так і на фоні погіршення загального стану, вказує на можливість розвитку легеневої токсичності, наприклад, інтерстиціального пневмоніту. Повідомлялося про кілька випадків розвитку інтерстиціального пневмоніту при внутрішньовенному застосуванні аміодарону. При підозрі цього діагнозу необхідно провести рентген-контроль органів грудної клітки та вирішити питання про відміну препарату та доречність призначення кортикостероїдів. Легеневі порушення зазвичай зворотні при ранній відміні препарату. Клінічні симптоми в основному регресують впродовж кількох тижнів, з подальшим більш повільним відновленням рентгенологічної картини і функції легень (впродовж кількох місяців). У деяких пацієнтів стан може погіршуватися, незважаючи на відміну аміодарону. Надходили повідомлення про летальні випадки проявів легеневої токсичності.

При лікуванні аміодароном були повідомлення про поодинокі випадки гострого респіраторного дистрес-синдрому дорослих, іноді з летальним наслідком, зазвичай у період безпосередньо після хірургічної операції. Його розвиток може бути спричинений взаємодією з високими концентраціями кисню. Під час примусової вентиляції легень рекомендується ретельний нагляд за такими пацієнтами.

З обережністю препарат застосовувати пацієнтам з бронхіальною астмою (ризик бронхоспазму).

Анестезія

Перед хірургічною операцією слід обов’язково попередити анестезіолога, що пацієнт отримував/отримує аміодарон (загроза респіраторного дистрес-синдрому). Також лікування аміодароном може підвищити ризик розвитку гемодинамічних побічних ефектів, пов’язаних із загальною або місцевою анестезією, таких як брадикардія, артеріальна гіпотензія, зниження хвилинного об’єму серцевого викиду та порушення провідності.

Гепатобіліарні ефекти

На початку та під час лікування аміодароном слід регулярно та ретельно контролювати функцію печінки (активність трансаміназ у сироватці крові) для раннього виявлення її ураження, оскільки в перші 24 години внутрішньовенного введення препарату можливе виникнення тяжкої гепатоцелюлярної недостатності, іноді з летальним наслідком. Необхідно зменшити дозу аміодарону або відмінити його, якщо рівні трансаміназ більш як у три рази перевищують норму. З обережністю застосовувати препарат пацієнтам із печінковою недостатністю.

Тяжкі шкірні реакції

Були повідомлення про випадки шкірних реакцій, що загрожували життю, або навіть летальних шкірних реакцій, таких як синдром Стівенса-Джонсона (SJS), токсичний епідермальний некроліз (TEN). При появі симптомів або ознак, які вказують на розвиток SJS/TEN (наприклад, прогресуючі висипання на шкірі часто з пухирями або ураження слизових оболонок) слід негайно припинити лікування аміодароном.

Офтальмологічні ефекти.

У випадку погіршення чіткості зору або зниження гостроти зору слід негайно провести повне офтальмологічне обстеження, включаючи обстеження очного дна. Розвиток оптичної нейропатії та/або невриту зорового нерва, спричинених аміодароном, вимагає відміни аміодарону, оскільки при продовженні лікування існує ризик їх прогресування до повної сліпоти (див. розділ «Побічні реакції»).

Лікарські взаємодії (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»)

Для запобігання небажаним ефектам необхідно ретельно призначати супутню терапію, враховуючи клінічно значущі взаємодії аміодарону.

Не рекомендується застосовувати аміодарон з бета-блокаторами, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація потребує застережень при застосуванні), з деякими блокаторами кальцієвих каналів, що знижують частоту серцевих скорочень (верапаміл, дилтіазем), проносними, які стимулюють моторику кишечнику та можуть спричинити гіпокаліємію, фторхінолонами та інгібіторами ВІЛ-протеази.

Комбінації з бета-блокаторами, верапамілом, дилтіаземом слід розглядати лише для запобігання шлуночковим аритміям, що загрожують життю, і для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії.

Також при одночасному застосуванні аміодарону з флекаїнідом необхідно, з огляду на підвищення плазмового рівня останнього, відповідно зменшувати дозу флекаїніду та ретельно моніторувати стан пацієнта.

Під час лікування аміодароном не рекомендується вживати грейпфрутовий сік (ризик підвищення концентрації аміодарону в крові).

Допоміжні речовини

Розчин Аритмілу містить бензиловий спирт, який може спричинити токсичні та алергічні реакції у немовлят та дітей віком до 3 років (див. розділ «Діти»).

При застосуванні препарату у хворих на цукровий діабет слід брати до уваги, що аміодарон вводиться тільки на 5 % розчині глюкози.

З огляду на тривалий період напіввиведення, у разі повторного внутрішньовенного введення терапевтична концентрація аміодарону може зберігатися в крові впродовж кількох тижнів після припинення лікування. Після подальшого зниження рівня аміодарону аритмії можуть відновитися. Стан пацієнтів слід регулярно контролювати після припинення лікування.

Дослідження на тваринах не виявили ніяких тератогенних ефектів аміодарону, тому не очікується ефектів мальформації у людей. Відповідних клінічних даних недостатньо для оцінки можливих тератогенних або фетотоксичних ефектів аміодарону у людей при його введенні у I триместрі вагітності.

Оскільки щитовидна залоза плода починає зв’язувати йод з 14-го тижня, не очікується ніякого впливу на ембріональну щитовидну залозу при застосуванні аміодарону до цього терміну. Надмірне навантаження йодом при застосуванні аміодарону після цього терміну може спричинити гіпотиреоз у плода, що може бути виявлений за допомогою лабораторних аналізів або навіть проявлятися клінічно у вигляді зобу. З огляду на вплив аміодарону на щитовидну залозу плода, цей препарат протипоказаний для застосування під час вагітності, за винятком випадків, коли користь від його призначення переважає ризики, пов’язані з ним.

Аміодарон та його метаболіти екскретуються в грудне молоко в значній кількості. З огляду на ризик розвитку гіпотиреозу у немовляти, годування груддю протипоказане у період лікування аміодароном.

Не застосовне.

Аміодарон для внутрішньовенного введення слід застосовувати лише тоді, коли є необхідне обладнання для моніторування серцевої функції, дефібриляції та кардіостимуляції.

Аміодарон для внутрішньовенного введення можна застосовувати перед проведенням кардіоверсії постійним струмом.

Для внутрішньовенного введення доза та кратність застосування встановлюється індивідуально залежно від стану та потреб кожного пацієнта.

Аритміл можна вводити, тільки розчинивши у 5 % розчині глюкози. Не розводити 0,9 % розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату!

Виходячи з фармацевтичних властивостей препарату, концентрація розчину не повинна бути нижче 600 мг/л, тобто 2 ампули препарату слід розводити не більше ніж у 500 мл 5 % розчину глюкози, тому що в більшому об’ємі розчинника розчин аміодарону стає нестабільним.

Не змішувати з іншими препаратами в одній інфузійній системі.

Тяжкі порушення ритму, коли пероральне застосування препарату неприйнятне

Вводити препарат рекомендується тільки шляхом інфузій через центральні вени, крім серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії (за цих обставин можливий доступ через периферичні вени, якщо немає можливості забезпечити центральний венозний доступ (див. розділ «Особливості застосування»).

Внутрішньовенна інфузія

Навантажувальна доза препарату зазвичай становить 5 мг/кг маси тіла, яку слід розводити у 250 мл 5 % розчину глюкози і вводити від 20 хвилин до 2 годин, бажано за допомогою інфузомату. Введення можна повторювати 2-3 рази протягом 24 годин. Добова доза не має перевищувати 1200 мг/добу. Терапевтичний ефект препарату проявляється на перших хвилинах введення та швидко знижується внаслідок насичення тканин, що потребує підтримуючої інфузії.

Підтримуюча доза – 10-20 мг/кг/добу (в середньому 600-800 мг/добу до 1200 мг/добу) у 5 % розчині глюкози протягом кількох днів. З першого дня інфузії необхідно поступово переходити на пероральний прийом таблетованих форм аміодарону в дозі від 600-800 мг до 1200 мг на добу.

Швидкість інфузії слід коригувати на основі клінічної відповіді на лікування.

Серцево-легенева реанімація при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, резистентної до зовнішньої електроімпульсної терапії

Щодо способу введення і з огляду на ситуацію, якої стосуються ці показання, рекомендується застосовувати центральний венозний катетер за умови його наявності та готовності; інакше препарат можна вводити через найбільшу периферичну вену з якомога більшим кровотоком.

Внутрішньовенна ін’єкція: стартова доза становить 300 мг або 5 мг/кг маси тіла, розведених у 20 мл 5 % розчину глюкози, вводити слід швидко. Можливе додаткове введення 150 мг аміодарону (або 2,5 мг/кг маси тіла), якщо фібриляція шлуночків зберігається.

Не змішувати в одному шприці з іншими препаратами!

Пацієнти літнього віку.

Рекомендуються найменші навантажувальні та підтримуючі дози.

Пацієнти з порушеннями функції нирок та печінки.

Не потребується корекції доз пацієнтам з порушеннями функції нирок та печінки (за винятком тяжкої печінкової недостатності).

Діти.

Безпеку та ефективність аміодарону для дітей на даний час не оцінювали, тому застосування його дітям не рекомендується.

Розчин аміодарону містить бензиловий спирт. Були повідомлення про випадки летального «синдрому задишки» («гаспінг-синдрому» − gasping syndrome) у недоношених та доношених новонароджених після внутрішньовенного введення розчинів, які містять цей консервант. Симптоми цього ускладнення включають раптову задишку, артеріальну гіпотензію, брадикардію та розвиток серцево-судинного колапсу.

Інформації стосовно передозування аміодарону при внутрішньовенному застосуванні немає.

Є інформація про гостре передозування аміодарону при застосуванні таблетованої форми. Описано кілька випадків синусової брадикардії, зупинки серця, нападів шлуночкової тахікардії, пароксизмальної тахікардії «torsade de pointes», судинної недостатності, ураження печінки.

Лікування: відміна препарату, симптоматична терапія. У випадку брадикардії можуть бути застосовані бета-адреноміметики, препарати атропіну або глюкагон, при необхідності – кардіостимуляція. У випадку пароксизмальної тахікардії «torsade de pointes» – внутрішньовенне введення солей магнію, кардіостимуляція, спрямована на зниження частоти серцевих скорочень.

Приймаючи до уваги фармакокінетичний профіль аміодарону, рекомендується контролювати стан пацієнта (особливо серцеву діяльність) протягом тривалого часу.

Аміодарон та його метаболіти не виводяться при діалізі.

Місцеві реакції.

· Реакції у місці введення, такі як біль, еритема, набряк, некроз, крововилив, інфільтрація, запалення, затвердіння, целюліт, тромбофлебіт, флебіт, інфекційні ускладнення, зміни пігментації.

Кров та лімфатична система.

· У пацієнтів, які приймали аміодарон, мали місце випадки розвитку гранульом кісткового мозку. Клінічне значення цього невідоме;

· нейтропенія, агранулоцитоз.

Серцево-судинна система.

· Брадикардія, зазвичай помірна; у деяких випадках – виражена брадикардія, у виняткових випадках – зупинка синусового вузла, що вимагає відміни лікування, особливо у пацієнтів літнього віку та/або у пацієнтів із дисфункцією синусового вузла;

· розвиток або посилення аритмій (у т. ч. типу «torsade de pointes»), іноді з подальшою зупинкою серця, в основному при застосуванні разом з препаратами, які подовжують період реполяризації шлуночків серця або при порушеннях електролітного балансу;

· зниження артеріального тиску, зазвичай помірне та транзиторне. Випадки тяжкої артеріальної гіпотензії чи колапсу були зареєстровані при передозуванні або занадто швидкому введенні препарату;

· відчуття жару (припливи).

Травний тракт.

· Нудота;

· панкреатит/гострий панкреатит.

Гепатобіліарна система.

· Ізольоване підвищення активності трансаміназ у сироватці крові на початку лікування, зазвичай помірне (у 1,5-3 рази вище норми). Нормалізація цих показників відбувається при зниженні дози або навіть спонтанно;

· гостре ураження печінки, в т. ч. гостра печінкова недостатність, іноді з летальним наслідком (частіше виникає у перші 24 години внутрішньовенного введення аміодарону), з високим рівнем активності трансаміназ у сироватці крові та/або жовтяницею, що вимагає відміни препарату;

· хронічне ураження печінки, зазвичай при тривалому застосуванні (протягом більш ніж 6 місяців) таблетованих форм аміодарону. Гістологічні зміни відповідають картині псевдоалкогольного гепатиту або цирозу печінки. Оскільки клінічні та лабораторні ознаки не чітко виражені (варіабельна гепатомегалія, підвищення рівнів трансаміназ у сироватці крові у 1,5-5 разів понад норму), показаний регулярний моніторинг показників функції печінки. У разі підвищення рівнів трансаміназ в крові, навіть помірного, що виникає після лікування препаратом впродовж більше 6 місяців, слід запідозрити хронічне ураження печінки. Клінічні порушення та відхилення лабораторних показників від норми зазвичай регресують після відміни препарату, хоча у кількох зареєстрованих випадках ці зміни були необоротними.

Імунна система.

· Анафілактичний шок, можливий ангіоневротичний набряк.

Органи зору.

· Оптична нейропатія/неврит зорового нерва, що може призвести до сліпоти (див. розділ «Особливості застосування»).

Нервова система.

· Доброякісна внутрішньочерепна гіпертензія (псевдопухлина мозку), головний біль.

Психічні порушення.

· Сплутаність свідомості/марення, галюцинації.

Дихальна система.

· Інтерстиціальний пневмоніт або фіброз, іноді з летальним наслідком;

· тяжкі респіраторні ускладнення (гострий респіраторний дистрес-синдром дорослих), іноді з летальним наслідком (див. розділ «Особливості застосування»);

· бронхоспазм та/або апное у пацієнтів із тяжкою дихальною недостатністю, передусім у хворих на бронхіальну астму.

Шкіра та підшкірна клітковина.

· Посилення потовиділення;

· екзема;

· кропив’янка; тяжкі, іноді летальні, шкірні реакції, такі як токсичний епідермальний некроліз (синдром Лайєлла), синдром Стівенса-Джонсона, бульозний дерматит, DRESS-синдром (медикаментозне висипання з еозинофілією та системними проявами);

· алопеція.

Ендокринна система.

· Гіпотиреоїдизм. Гіпотиреоз слід запідозрити, якщо виникають такі клінічні ознаки, як правило, незначні: збільшення маси тіла, непереносимість холоду, зниження активності, надмірна брадикардія. Діагноз підтверджується явним збільшенням рівня сироваткового високочутливого ТТГ. Еутиреоз зазвичай відновлюється через 1-3 місяці після припинення лікування. Відміна препарату не обов’язкова: якщо застосування аміодарону має обґрунтовані показання, лікування можна продовжувати у комбінації із замісною терапією L-тироксином, доза якого регулюється відповідно до рівнів ТТГ;

· гіпертиреоїдизм, іноді з летальним наслідком. Гіпертиреоз діагностувати складніше, оскільки його початкова симптоматика є менш вираженою (незначне безпричинне зниження маси тіла, зниження ефективності антиангінальної та/або антиаритмічної терапії). У пацієнтів літнього віку можливий розвиток психічних симптомів, навіть тиреотоксикозу. Діагноз підтверджується значним зниженням рівня високочутливого ТТГ у сироватці крові. У випадку підтвердженого гіпертиреозу терапію аміодароном слід обов’язково припинити. Клінічне одужання передує нормалізації показників функції щитовидної залози і зазвичай починається через 3-4 тижні після відміни лікування. Потенційно летальні серйозні випадки з клінічною картиною тиреотоксикозу потребують невідкладного належного лікування. Лікування має бути адаптованим до кожного конкретного випадку: з огляду на мінливу ефективність синтетичних антитиреоїдних препаратів, при їх неефективності – поєднання з високими дозами кортикостероїдів (наприклад, 1 мг/кг преднізолону) упродовж досить тривалого періоду (3 місяці). Були повідомлення про випадки гіпертиреозу, що виникали упродовж кількох місяців після відміни аміодарону;

· синдром неадекватної секреції антидіуретичного гормону (SIADH).

Репродуктивна система та молочні залози.

· Зниження/втрата лібідо.

Опорно-рухова система та сполучні тканини.

· Біль у спині, біль у ділянці попереку.

Побічні реакції препарату зазвичай залежать від дози, тому потрібно з обережністю визначати мінімальну ефективну підтримуючу дозу, щоб запобігти або знизити до мінімуму ризик виникнення небажаних ефектів.

2 роки.

Не застосовувати препарат після закінчення терміну придатності, вказаного на упаковці!

В оригінальній упаковці при температурі не вище 25 °C.

Зберігати у недоступному для дітей місці.

Аміодарон можна вводити, тільки розчинивши у 5 % розчині глюкози. Не розводити 0,9 % розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату!

Не змішувати в одному шприці або системі з іншими лікарськими засобами!

При приготуванні розчину аміодарону для інфузії слід використовувати інструменти та обладнання, які не містять 2-діетилгексилфталат (наприклад, ПВХ, поліетилен, поліпропілен), оскільки аміодарон може вивільняти 2-діетилгексилфталат.

По 3 мл в ампулі, по 5 ампул у касеті, 1 касета в пачці.

За рецептом.

Публічне акціонерне товариство «Науково-виробничий центр «Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод».

Адреса

Україна, 03134, м. Київ, вул. Миру, 17.